Сайт Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України

21.8.15


До 90-річчя письменника.

Феодосій Кирилович Роговий (27.08.1925 – 04.05.1992) – це ж «письменник, Господи!» (Григір Тютюнник), письменник, котрий прагнув «показати останнюправду про людину» (Михайло Наєнко); письменник, романи якого належать до творів «такого рівня, такого зрілого роздуму», які «не часто з’являються в літературі» (Олесь Гончар) та демонструють «неповторний синтез виразно національних і загальноєвропейських стильових тенденцій» (Любов Зубак). Він залишив по собі «локальний літопис» (Іван Дзюба), що тримається на трьох складниках: Автор, Посулля (мала батьківщина) і Слово – народне, невичерпне, самобутнє (а ще, за Дзюбою, – «самоцінне»). Від народження посулянський Роговий полюбив «здорове, повне мелодій небо, ласкаве сонце, що дивиться на нас з-за горизонту, як мати на дітей, оце ненапийводу-повітря…». Він, певно, довго зважував, міркував, осмислював, перш ніж сказати-заявити: «Я світові потрібен як приклад, як нагадування».
Спочатку про нагадування. Навіть місцем свого народження – хутір Пугачівка Градизького району – Роговий нагадує про ті землі, які відібрали в українських селян радянські можновладці, поховавши їх під водами штучного Кременчуцького моря (Роговий: «це злочин віку»). Немає вже й Пугачівської початкової школи, і Морозівської семирічки, які у свій час закінчував майбутній письменник. Та пам’ять-нагадування про них іде до нас, нині сущих, через епіка Рогового; іде з його геніального «Свята останнього млива». Автор згадує-нагадує про витоки мистецького таланту: про біловоду Сулу, над якою виростав «з вудкою, а потім – з налигачем в руках, серед шелюгу та пісків, разом з табунами худоби та лелеками, що бродили по царині без пастуха в травах та ідилічних болітцях від обрію до обрію»; про царство «диких трав і птаства»; про ненаглядну пишноту природи, «до якої, поки жива, тягнеться душа людини»; про кобзу, яка висіла на покуті в «сімї Охмалів» і яку вони мали за святість, «бо не садовили туди в празники навіть рідних». Він, письменник Роговий, повсякчас нагадує про коріння свого, а, отже, й нашого роду, про «дідів і прадідів, що не підуть з цієї землі… залишаться тут лежати…».
Феодосій Кирилович продовжує нагадувати всім про виняткову роль сільського вчителя: від серпня 1950 року розпочалася його кількадесятилітня педагогічна праця в Устимівській школі Глобинського району. Виховував у своїх учнів любов «до батьківщини малої, в смислі рідних місць, отчих країв чи бодай найдрібнішого хутірця з березами чи тополями» (це з листа, датованого 1978 роком).
Романом «Поруки для батька» Роговий нагадує-реабілітує репресованих. До репресованих належав і сам. «У червні 1943 року був насильно загнаний на роботу в Німеччину, де і перебував у м. Ессені, працюючи на одній із шахт Рурського кам’яновугільного басейну. В лютому 1945 року потрапив до військових властей англо-американського командування, де перебував до червня того ж року. У червні 1945 року був переданий на р. Ельбі (м. Магдебург) військовим властям Радянської Армії...» (з автобіографії). Після війни остарбайтера Рогового направили, теж примусово, до міста Електросталь Московської області, щоб спокутував вину перед родіной. Там трудився на машинобудівному заводі до 1947 року.
Оглядаючи літературний процес другої половини ХХ століття, В. Дончик та А. Кравченко назвали з-поміж художніх прозових полотен, які тими чи тими своїми рисами, проблемно-тематичним, аналітично-критичним спрямуванням, «відкриттям закритих для правди зон, заборонених сторінок історії виявили нові підходи, нове мислення», і «Поруки для батька» полтавського самородка. Тож власною творчістю Роговий нагадує-підтверджує, що митець може, а почасти й зобов’язаний працювати всупереч обставинам, доглиблюватися до правди життєвої, акумулювати її у правду художню («В житті я не взяв жодної фальшивої ноти»).
Головно Ф. Роговий своїм п’ятикнижжям («Свято останнього млива», «Поруки для батька», «Великі поминки» – устиг написати повністю, «Гріх без прощення» – залишився незакінченим, «Скажи мені кончину, Господи!» – лише в задумах) нагадує про те, що ми українці, а тому прагне вберегти українську справжню мову від зникнення. За його листовним твердженням, «зареєструвати це зникнення як зникнення явища. І цим засвідчити його існування на землі – комусь прийдешньому на щиру згадку чи, може, й на велику втіху». У творах Рогового кожне слово – на своєму місці; кожен персонаж означений власним «говорінням»; авторські коментарі сповнені природної граційності, народної філософії (Роговий: «Глибочезне чуття українського слова – тільки воно визначає талановитість»). Тексти романів пересипані неповторними зразками мовних «старожитностей» і «красивостей»: «З пам’яті моїх очей вирізьблюється силует дикої груші», «А я бентежності своєї, мабуть, ніколи не заспокою», «Молотьба для мене найпрестольніший празник в году», «Ич, яку пику відпас, лепова твоя душа», «Протасій дивився на кволий струмок і розумів його до капельки».
Тепер про приклад.
Роговий – приклад незламної боротьби із системою, яка роками не допускала його художні твори до читача, боялася оприлюднювати оригінальні авторські тексти, нівечила їх (Роговий: «по моїх творах топчуться»). Рукопис роману «Свято останнього млива» був завершений у 1972-1973 рр., у 1974 році потрапив до видавництва «Молодь». Від того часу розпочалися митарства автора та його «Свята…», які підточували здоров’я прозаїка, але не підірвали його багатого внутрішнього світу, уміння бути «скрізь і завжди самим собою». Митець твердо відстоював написане, бо «пережив його документально», отже, усе, що відбито в романі, – автобіографічне. Звичайно, не лише на подієвому рівні, а передовсім на чуттєвому, світоглядному. Разом зі своїми порічковими людьми Роговий прощається з рідним: зі своєю криницею, своєю хатою, своєю землею. Він з усіма посулянами «поклявся честю ніколи і ні в чому не зраджувати своїй землі, як добрі діти на зраджують свою матір».
Роман побачив світ аж 1982 року, а Шевченківською премією відзначений 1992-го, за два місяці до смерті письменника. Отже, автор відстояв «цікаву самобутню книгу» (Борис Харчук), не піддався ні морально, ні мистецьки нелюдяним законам нелюдяної доби.
Роговий – приклад одного з провідних нарисовців Полтавщини. У 1966 році його, сількора з сільської глибинки, запросили до редакції обласної молодіжки «Комсомолець Полтавщини» (працював там до 1971 року). Нариси друкував в обласній та республіканській пресі («Радянська жінка», «Дніпро», «Прапор» та ін.). Журналіст Феодосій Роговий мав гострий зір, уміння проникати у красу буденної простоти, передавати тонкощі мови. Він завжди був чесний із собою та своїм респондентом (Роговий – «митець…вродженої професійної чесності…» (Любов Зубак)). У середовищі редакції відбувалося формування Рогового як письменника: тут працювали самобутні поети Анатолій Островерхий і Михайло Булах, часто гостювали Григір Тютюнник, Борис Олійник, Іван Драч. До речі, знайомство з Гр. Тютюнником згодом переросло в міцну дружбу (Феодосій Кирилович присвятив побратимові-землякові кілька документальних новел, які спочатку друкувала полтавська преса, а нещодавно – «Українська літературна газета»).
Роговий – приклад того, що іменується правильною сімейною педагогікою: його син Юрій, як і батько, все життя працював учителем (викладав біологію), популяризує творчість свого тата (упорядкував і видав листи та щоденникові нотатки Феодосія Рогового – «Удосвіта, коли не спалось», «Я світові потрібен як приклад, як можливість», книгу «Довга дорога до “Свята…” (Слово для Батька)»); домагається перевидання батькових романів; пише новели, краєзнавчо-етнографічні шкіци, поезію. Юрій – лауреат премії імені Д. Нитченка (2008), член Національної спілки письменників України (з 2012). Головним завданням свого життя Юрій Феодосійович вважає довести «до логічного завершення те, чого не встиг Він». Це – обов’язок сина, який не зрадив Батька і Пам’ять про нього.
Феодосій Кирилович Роговий прожив лише 67 неповних років, але і в день свого 90-ліття залишається з нами: своїми творами, які потребують повного перевидання, своїм співпереживанням чужому болю, залишається, аби нагадати про найвищу сутність життя людини – творити добро, аби слугувати прикладом справжнього письменника, котрий все життя був «спраглий точного слова (мудрості)».
Віра МЕЛЕШКО,
кандидат філологічних наук,
завідувачка кафедри української літератури
ПНПУ ім. В. Г. Короленка