Полтавські поетки – серед підкорювачів Говерли

Ой, поперед мене – гори сині,

Я шукаю Бога так високо…

Святослав Вакарчук

24 серпня, в День Незалежності України, за ініціативи Національної спілки письменників України, близько 40 літераторів із різних куточків нашої держави та навіть Білорусі вкотре здійснили безпрецедентну акцію – із патріотичними піснями, під національними прапорами, зійшли на найвищу гору Карпат – Говерлу. Приємно, що серед письменницького загалу, учасників цьогорічного сходження, було три представниці з Полтавщини: Юлія Манойленко, Олександра Чорна та авторка цих рядків.

Більше двох години виснажливого підйому та трьох години спуску, дружня підтримка й поради бувалих сходженців новачкам, несення прапору, що з кожним кроком все вище підіймався над полонинами… Усе це, щоб там, на висоті понад 2000 метрів, де, здається, ближче до неба, ніж до землі, всім разом в єдиному пориві гучно видихнути: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»

На вершині, яку обвівали всі вітри, були братання і читання патріотичних поезій, було стійке переконання того, що ти знаходишся на правильному місці разом зі своїми однодумцями. Хотілося крикнути на всю далеч: «Щоб нам дійсно жилося краще, щоб доля нас не цуралася, а вороженьки таки згинули, як роса на сонці!..»

До речі, про сонце… Як повідомив нам учасник кількох попередніх сходжень, відомий письменник Сергій Пантюк: «Цього року погода нас балує: сонячно і – жодної хмаринки. А ось минулого року всіх учасників унизу щедро поливав дощ, а на самій вершині зустрів крижаний вітер зі снігом… Тож хочеться вірити, що нині це – добрий знак приходу змін на краще в нашій державі».

На вершині ми пробули кілька годин – слухали запальні гуцульські мелодії, співали національних пісень, по черзі тримали прапор, вітали воїнів АТО, що саме цього дня принесли на вершину світлини своїх загиблих побратимів. Один зі сходженців, сотник Руслан сказав: «Прийшли сюди, щоби бути ближче до них і до Бога».

А ще саме цього дня у нашого земляка з Полтавщини, а нині – молодого київського науковця, поета Олександра Козинця був день народження. Він, як і наша держава, – молодий, талановитий та сповнений світлих надій.

Стосовно ж самої акції ось що зазначив її нинішній координатор, голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Євген Баран: «Сходження письменників на Говерлу саме 24 серпня відбувається вже вчетверте. Є ті, хто проходить цей шлях щороку, а є й новачки. Вперше нас було 11 письменників. Тож приємно, що з кожним наступним роком кількість тих, що дійшли вершини стає все більшою. Цього року ніхто з наших учасників не облишив свій маршрут і дійшов до кінця. Хоча, однозначно важко було всім».

Наш провідник – гуцул пан Роман зазначив, що первинно ідея сходження красного письменства на Говерлу належала відомому українському поету Василеві Герасим’юку. Тож у майбутньому нові покоління літераторів мають обов’язково продовжити започатковану ним традицію.

Важко передати усі враження від побаченого та почутого – річка Прут, що огинає коріння смерек, залиті сонцем полонини із чорницею та малиною, ватаги підкорювачів найвищої точки України, що несуть нагору прапори, неймовірна втома й безперечно адреналін від пережитого.

Відтак – бажаю всім нам підкорити у житті свою Говерлу, себто досягти найвищої, навіть захмарної, мети!

Ганна КРЕВСЬКА,

член НСПУ та НСЖУ

Карпати – Лубни

Нагадаємо, раніше полтавські письменники побували на «Карпатському Пегасі»

Читати більше

Живий пульс часу. До Дня Незалежності України

Добірка віршів, у якій чути живий пульс сьогодення, присвячена 24-й річниці незалежності України.

Читати більше

Полтавські письменники – на «Карпатському Пегасі»

З 20 по 22 серпня у місті Виноградів на Закарпатті тривав літературний фестиваль «Карпатський Пегас».

   Організаторами заходу є Національна спілка письменників України, кабінет молодого автора НСПУ, Полтавська обласна організація НСПУ та Виноградівська міська рада.

   Літературний фестиваль «Карпатський Пегас» мав на меті не лише представити відомих українських письменників, а й показати літераторам, які з’їхалися з усіх куточків України, що Закарпаття – єдиний регіон України де у гірських селах досі мешкають довгожителі, котрі пережили сім влад і держав, не виходячи із власного обійстя. Багато з них – етнічні угорці, що зберігають свою мову, побут, культуру.

   Прибула на фестиваль і делегація від Полтавської обласної організації НСПУ на чолі з її головою Наталією Трикаш. «Назва фестивалю Карпатський Пегас не випадкова, адже на Закарпатті нині проживає єдина українська письменниця, яка має коня. Це відома на Полтавщині поетка та громадська діячка, а нині ще й іпотерапевт, яка допомагає в реабілітації хворих дітей – Олена Гаран, – говорить один із ідейних натхненників та співорганізаторів свята, закарпатський письменник Василь Кузан».

  У перший день фестивалю учасники зустрілися з керівництвом міста Виноградів, здійснили ознайомчу екскурсію. Відкриття фестивалю почалося із розпалення вогнища в кінному центрі «Селід», продовжилося читанням віршів верхи на конях та куштуванням бограчу – традиційної для регіону страви. Модераторами вечірнього дійства були співорганізатори Василь Кузан та Леся Мудрак. Слово мали голови обласних організацій НСПУ: Івано-Франківської – Євген Баран, Львівської – Ігор Гургула, Полтавської – Наталія Трикаш, Кіровоградської – Олександр Косенко. Наступного дня відбулася творча зустріч із читачами на базі санаторію «Теплиця». Письменники передали місцевій бібліотеці свої книги.
   У рамках літературного фестивалю «Карпатський Пегас» було вручено премію «Ордену Карпатських Лицарів». Засновниками премії є Василь Кузан, Віктор та Андрій Балоги. Переможцем у номінації «Краща добірка із 10 віршів» стала Тетяна П’янкова з Івано-Франківська, а кращою поетичною книгою, на думку журі, є збірка Маріанни Шутко з Ужгороду.

  22 серпня поблизу села Новоселиця Виноградівського району найсильніші люди Закарпаття підняли легендарний «камінь сили» опришка Григорія Пинті.

  Закарпатським силачам, на чолі із виноградівським стронгменом Михайлом Галом, не з першої спроби вдалося перевернути легендарний камінь Пинті. Для цього їм довелося прикласти чимало зусиль. Сам Михайло Гал говорить, що камінь перевернути було складніше, ніж він очікував. Подія була приурочена до Дня Незалежності України та відбувалася в рамках фестивалю «Карпатський Пегас». За легендою, цей важкий камінь перекинули на землю бойові друзі Григорія Пинті, коли дізналися, що їхній ватажок схоплений і вбитий ворогами. Але вони вірили, що прийде час, коли народ стане вільним і поверне цей легендарний камінь на місце.

        22 серпня учасники фестивалю відправилися до смт Ворохта Івано-Франківщини, щоби в День Незалежності України здійснити вже традиційне сходження на Говерлу.

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

Вітання з Днем державного прапора і Днем Незалежності України!

Шановні земляки!

Щиро вітаємо вас із Днем державного прапора і Днем Незалежності України!

Двадцять чотири роки тому наша Україна зробила свій історичний вибір – утвердилася, як суверенна і демократична держава. Це зриме втілення мрій і сподівань багатьох поколінь наших предків, які віками плекали самостійність.

Нині до України прикута увага всього світу: громадяни суверенної та демократичної держави знову виборюють своє право жити в незалежній, правовій, успішній і стабільній країні. За час незалежності ми довели і доводимо, що здатні долати труднощі і досягати успіху. Для цього нам потрібна єдність і солідарність, зосередження спільних зусиль на загальнонаціональній справі.

Отож, вірмо у безхмарний завтрашній день, утверджуймо незалежну Україну – саме таку, як відкрила її для себе прогресивна світова спільнота!

Бажаємо всій громаді миру, добробуту й затишку в родинах, нехай кожен день повниться добрими справами в ім’я процвітання незалежної Української держави. 

З повагою – Правління Полтавської обласної організації

Національної спілки письменників України

Читати більше

Феодосій Роговий як нагадування та приклад

До 90-річчя письменника.

Феодосій Кирилович Роговий (27.08.1925 – 04.05.1992) – це ж «письменник, Господи!» (Григір Тютюнник), письменник, котрий прагнув «показати “останню” правду про людину» (Михайло Наєнко); письменник, романи якого належать до творів «такого рівня, такого зрілого роздуму», які «не часто з’являються в літературі» (Олесь Гончар) та демонструють «неповторний синтез виразно національних і загальноєвропейських стильових тенденцій» (Любов Зубак). Він залишив по собі «локальний літопис» (Іван Дзюба), що тримається на трьох складниках: Автор, Посулля (мала батьківщина) і Слово – народне, невичерпне, самобутнє (а ще, за Дзюбою, – «самоцінне»). Від народження посулянський Роговий полюбив «здорове, повне мелодій небо, ласкаве сонце, що дивиться на нас з-за горизонту, як мати на дітей, оце ненапийводу-повітря…». Він, певно, довго зважував, міркував, осмислював, перш ніж сказати-заявити: «Я світові потрібен як приклад, як нагадування».

Спочатку про нагадування. Навіть місцем свого народження – хутір Пугачівка Градизького району – Роговий нагадує про ті землі, які відібрали в українських селян радянські можновладці, поховавши їх під водами штучного Кременчуцького моря (Роговий: «це злочин віку»). Немає вже й Пугачівської початкової школи, і Морозівської семирічки, які у свій час закінчував майбутній письменник. Та пам’ять-нагадування про них іде до нас, нині сущих, через епіка Рогового; іде з його геніального «Свята останнього млива». Автор згадує-нагадує про витоки мистецького таланту: про біловоду Сулу, над якою виростав «з вудкою, а потім – з налигачем в руках, серед шелюгу та пісків, разом з табунами худоби та лелеками, що бродили по царині без пастуха в травах та ідилічних болітцях від обрію до обрію»; про царство «диких трав і птаства»; про ненаглядну пишноту природи, «до якої, поки жива, тягнеться душа людини»; про кобзу, яка висіла на покуті в «сім’ї Охмалів» і яку вони мали за святість, «бо не садовили туди в празники навіть рідних». Він, письменник Роговий, повсякчас нагадує про коріння свого, а, отже, й нашого роду, про «дідів і… прадідів, що не підуть з цієї землі… залишаться тут лежати…».

Феодосій Кирилович продовжує нагадувати всім про виняткову роль сільського вчителя: від серпня 1950 року розпочалася його кількадесятилітня педагогічна праця в Устимівській школі Глобинського району. Виховував у своїх учнів любов «до батьківщини малої, в смислі рідних місць, отчих країв чи бодай найдрібнішого хутірця з березами чи тополями» (це з листа, датованого 1978 роком).

Романом «Поруки для батька» Роговий нагадує-реабілітує репресованих. До репресованих належав і сам. «У червні 1943 року був насильно загнаний на роботу в Німеччину, де і перебував у м. Ессені, працюючи на одній із шахт Рурського кам’яновугільного басейну. В лютому 1945 року потрапив до військових властей англо-американського командування, де перебував до червня того ж року. У червні 1945 року був переданий на р. Ельбі (м. Магдебург) військовим властям Радянської Армії...» (з автобіографії). Після війни остарбайтера Рогового направили, теж примусово, до міста Електросталь Московської області, щоб спокутував вину перед родіной. Там трудився на машинобудівному заводі до 1947 року.

Оглядаючи літературний процес другої половини ХХ століття, В. Дончик та А. Кравченко назвали з-поміж художніх прозових полотен, які тими чи тими своїми рисами, проблемно-тематичним, аналітично-критичним спрямуванням, «відкриттям закритих для правди зон, заборонених сторінок історії виявили нові підходи, нове мислення», і «Поруки для батька» полтавського самородка. Тож власною творчістю Роговий нагадує-підтверджує, що митець може, а почасти й зобов’язаний працювати всупереч обставинам, доглиблюватися до правди життєвої, акумулювати її у правду художню («В житті я не взяв жодної фальшивої ноти»).

Головно Ф. Роговий своїм п’ятикнижжям («Свято останнього млива», «Поруки для батька», «Великі поминки» – устиг написати повністю, «Гріх без прощення» – залишився незакінченим, «Скажи мені кончину, Господи!» – лише в задумах) нагадує про те, що ми українці, а тому прагне вберегти українську справжню мову від зникнення. За його листовним твердженням, «зареєструвати це зникнення як зникнення явища. І цим засвідчити його існування на землі – комусь прийдешньому на щиру згадку чи, може, й на велику втіху». У творах Рогового кожне слово – на своєму місці; кожен персонаж означений власним «говорінням»; авторські коментарі сповнені природної граційності, народної філософії (Роговий: «Глибочезне чуття українського слова – тільки воно визначає талановитість»). Тексти романів пересипані неповторними зразками мовних «старожитностей» і «красивостей»: «З пам’яті моїх очей вирізьблюється силует дикої груші», «А я бентежності своєї, мабуть, ніколи не заспокою», «Молотьба для мене найпрестольніший празник в году», «Ич, яку пику відпас, лепова твоя душа», «Протасій дивився на кволий струмок і розумів його до капельки».

Тепер про приклад.

Роговий – приклад незламної боротьби із системою, яка роками не допускала його художні твори до читача, боялася оприлюднювати оригінальні авторські тексти, нівечила їх (Роговий: «по моїх творах топчуться»). Рукопис роману «Свято останнього млива» був завершений у 1972-1973 рр., у 1974 році потрапив до видавництва «Молодь». Від того часу розпочалися митарства автора та його «Свята…», які підточували здоров’я прозаїка, але не підірвали його багатого внутрішнього світу, уміння бути «скрізь і завжди самим собою». Митець твердо відстоював написане, бо «пережив його документально», отже, усе, що відбито в романі, – автобіографічне. Звичайно, не лише на подієвому рівні, а передовсім на чуттєвому, світоглядному. Разом зі своїми порічковими людьми Роговий прощається з рідним: зі своєю криницею, своєю хатою, своєю землею. Він з усіма посулянами «поклявся честю ніколи і ні в чому не зраджувати своїй землі, як добрі діти на зраджують свою матір».

Роман побачив світ аж 1982 року, а Шевченківською премією відзначений 1992-го, за два місяці до смерті письменника. Отже, автор відстояв «цікаву самобутню книгу» (Борис Харчук), не піддався ні морально, ні мистецьки нелюдяним законам нелюдяної доби.

Роговий – приклад одного з провідних нарисовців Полтавщини. У 1966 році його, сількора з сільської глибинки, запросили до редакції обласної молодіжки «Комсомолець Полтавщини» (працював там до 1971 року). Нариси друкував в обласній та республіканській пресі («Радянська жінка», «Дніпро», «Прапор» та ін.). Журналіст Феодосій Роговий мав гострий зір, уміння проникати у красу буденної простоти, передавати тонкощі мови. Він завжди був чесний із собою та своїм респондентом (Роговий – «митець…вродженої професійної чесності…» (Любов Зубак)). У середовищі редакції відбувалося формування Рогового як письменника: тут працювали самобутні поети Анатолій Островерхий і Михайло Булах, часто гостювали Григір Тютюнник, Борис Олійник, Іван Драч. До речі, знайомство з Гр. Тютюнником згодом переросло в міцну дружбу (Феодосій Кирилович присвятив побратимові-землякові кілька документальних новел, які спочатку друкувала полтавська преса, а нещодавно – «Українська літературна газета»).

Роговий – приклад того, що іменується правильною сімейною педагогікою: його син Юрій, як і батько, все життя працював учителем (викладав біологію), популяризує творчість свого тата (упорядкував і видав листи та щоденникові нотатки Феодосія Рогового – «Удосвіта, коли не спалось», «Я світові потрібен як приклад, як можливість», книгу «Довга дорога до “Свята…” (Слово для Батька)»); домагається перевидання батькових романів; пише новели, краєзнавчо-етнографічні шкіци, поезію. Юрій – лауреат премії імені Д. Нитченка (2008), член Національної спілки письменників України (з 2012). Головним завданням свого життя Юрій Феодосійович вважає довести «до логічного завершення те, чого не встиг Він». Це – обов’язок сина, який не зрадив Батька і Пам’ять про нього.

Феодосій Кирилович Роговий прожив лише 67 неповних років, але і в день свого 90-ліття залишається з нами: своїми творами, які потребують повного перевидання, своїм співпереживанням чужому болю, залишається, аби нагадати про найвищу сутність життя людини – творити добро, аби слугувати прикладом справжнього письменника, котрий все життя був «спраглий точного слова (мудрості)».

Віра МЕЛЕШКО,

кандидат філологічних наук,
завідувачка кафедри української літератури
ПНПУ ім. В. Г. Короленка

Читати більше

Названо лауреатів премії ім. І.П. Котляревського – 2015

 Сьогодні відбулося засідання журі Полтавської обласної премії імені І.П. Котляревського.

За рішенням журі, яке очолює голова обласної ради Петро Ворона, лауреатами обласної премії імені І.П. Котляревського у 2015 році стали:

-      у номінації «Театральна діяльність» – Маргарита Журавель (сценічний псевдонім Маргарита Томм), заслужена артистка України, провідна артистка Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя – за популяризацію українського театрального мистецтва;

-      у номінації «Слово» – драматичний гурток Войнихівського сільського будинку культури Лубенського району Полтавської області (керівник Алла Якименко) – за популяризацію української мови;

- у номінації «Музично-пісенна творчість» – концертний ансамбль «Чураївна» Полтавської обласної філармонії (керівник Олександра Гринчук) – за творчу діяльність, яка сприяє розвитку національної культури;

- у номінації «Поетичний твір» – Микола Петренко, член Національної спілки письменників України – за поетичну збірку «Моє містечко над Сулою»;

-  у номінації «Сучасна проза» – Георгій Антипович (літературний псевдонім Юрій Антипович), член Національної спілки журналістів України, член Полтавської спілки літераторів – за книгу «Петро Ротач: «Я впень був нищений не раз, та скрес з любові до Вкраїни»;

-     у номінації «Медіапроект» – Ольга Гладченко, старший редактор редакції художньо-публіцистичних програм радіо Полтавської ОДТРК «Лтава» – за створення радіонарисів із циклу «Життя в портретах»: «Ласкаві янголи війни», «Долі вогненні», «Пілігрим з поламаним крилом», «До побачення, качки», «Закон вдячності»;

-      у номінації «Подія року» – Євген Нахлік, директор інституту Івана Франка НАН України, доктор філологічних наук, професор – за монографію «Перелицьований світ Івана Котляревського: текст-інтертекст-контекст».

Як виняток, журі прийняло рішення про присвоєння звання лауреата обласної премії імені І.П. Котляревського Людмилі Овдієнко (посмертно, без вручення грошової винагороди), номінанту премії, члену Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України – за поетичну творчість. Людмила Овдієнко була висунута цьогоріч на здобуття премії Полтавською обласною організацією НСПУ, але, на жаль, після тривалої хвороби Людмила Миколаївна відійшла у вічність.

Журі також порушило клопотання про нагородження Почесною грамотою обласної ради та цінним подарунком Олексія Неживого, номінанта премії, члена Національної спілки письменників України, доктора філологічних наук, професора Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти – за мультимедійний проект «Григір Тютюнник: мить і вічність. Джерелознавчі матеріали для дослідження і вивчення творчості Григора Тютюнника в загальноосвітніх і вищих навчальних закладах України».

Урочисте нагородження лауреатів премії відбудеться до Дня народження І.П. Котляревського.

Прес-служба ПОО НСПУ
Джерело: Полтавська обласна рада

Читати більше

Втрата: Людмила Овдієнко

У ніч із 14 на 15 серпня на шістдесят восьмому році життя померла українська поетеса, прозаїк, журналіст Овдієнко Людмила Миколаївна.

Народилася Людмила Овдієнко 1 травня 1948 року в с. Нова Гребля Роменського району на Сумщині. Закінчила Полтавський педагогічний інститут (1980) за фахом вчитель української мови та літератури. З 1966 року на журналістській роботі. Працювала в Лохвицькій та Чорнухинській районних газетах Полтавської області, в Талалаївській районній газеті на Чернігівщині – на посадах літпрацівника, завідувача відділу, відповідального секретаря. З 1969 року працювала в Кобеляцькій районній газеті «Колос» на Полтавщині, з 1991 – редактором цього видання. Мешкала в м. Кобеляки. З 2002 року – почесна громадянка цього міста.

Друкувалася в періодиці, видавалася в колективних поетичних збірниках «Ворскла» (Харків, 1977), «У Ворскли і Янтри одні береги» (укр. та болгар. мовами; Харків, 1981), в альманасі «Біла альтанка» (Полтава, 1996), в антології поезії полтавських літераторів XX століття «Калинове гроно» (Полтава – Кременчук, 2004). Окремі твори перекладалися російською, болгарською мовами.

Автор поетичних збірок «Весняна повінь» (Київ, 1977), «Довіра» (Харків, 1985), «Зліва, де серце» (Полтава, 1991), «Не прощаюся…» (Кобеляки, 1997), «Не вистачає тиші для молитви» (Миргород, 2004), книг прози «Вибір» (Кобеляки, 2005), «Дорога до себе» (Миргород, 2005), «Ми більше не вороги» (Полтава, 2009).

Була учасницею трьох Всесоюзних фестивалів молодих поетів у Алма-Аті (1969), Кутаїсі (1973), Полтаві (1978). У складі делегацій українських письменників брала участь у днях української літератури в Калузі (1972), Куйбишеві (1979), Оренбурзі (1987).

Лауреат літературних премій – обласної імені Петра Артеменка (1980), Всеукраїнської імені Олександра Олеся (2004). Член Національної спілки письменників України з 1979 року та Національної спілки журналістів України.

Пам’ять про талановиту письменницю назавжди залишиться в серцях рідних, друзів, колег-письменників та численних читачів.

Схиляємо голови в жалобі й шані.

Вічна Вам пам’ять, Людмило Миколаївно.

Правління Полтавської обласної організації НСПУ

Читати більше

Літературна Полтавщина: від давнини і до сьогодні

Літературне коріння Полтавщини розлоге, міцне; воно заглиблюється в сиву давнину Переяславської землі – південно-східної частини Київської Русі. Тож закономірно, що це коріння сягає її найдавнішої літературної пам’ятки – “Слова о полку Ігоревім”: містечко Донець, згадане в „Слові…”, було розташоване на території сучасного Лохвицького району. Зі „Словом...” пов’язано чимало полтавців – його дослідників та інтерпретаторів. Серед них у першу чергу згадуємо ім’я В. Кендзерського, який у 1874 році в Кременчуці опублікував переспів давньоруської поеми. Випускник Київського університету, Кендзерський, друкуючи книгу, розраховував на масового читача. Кременчуцьке видання „Слова...” відкривалося віршованою передмовою переспівувача, де він зізнавався, що взяв на себе важку працю. Далі йшла власне „Передмова”: своєрідний огляд перекладів і переспівів давньої пам’ятки. „Передмова” засвідчувала „добру поінформованість автора в історичній долі” „Слова...” (Г. Зленко). Завершувалося видання поетичним переспівом Кендзерського (паралельно було вміщено й оригінал твору).

         До давньої пам’ятки зверталися також полтавці Панас Мирний, Леонід Гребінка, Леонід Новиченко, Володимир Підпалий, Володимир Малик та інші.

         Історія донесла до нас ім’я народної піснетворки Марусі (Марини) Гордіївни Чурай. Їй приписують авторство багатьох пісень; її балада „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” стала сюжетною основою творів різних літературних родів. Реальність Чураївни поки що не підтверджена науковцями; істинність існування поетки ХVІІ століття необхідно прийняти серцем. Емоційно-чуттєвий рівень – найкращий “свідок” справжності Марусі Чурай. Нині її ім’я асоціюється з піснею, передусім народною, а пісня – з образом Чураївни; це два нерозривні поняття, які тривожать душу, спонукають до розмислів про найсокровенніше.

У ХVІІ – ХVІІІ століттях на Полтавщині створюється низка літописів – Густинський монастирський літопис, літопис Мгарського Лубенського монастиря, літопис Самійла Величка (1670 – після 1728).

         Літопис канцеляриста Війська Запорозького Самійла Васильовича Величка прагнув сформувати правдиву модель української минувшини, „зберегти державотворчі й культурні традиції предків та передати їх нащадкам” (В. Сарапин). Історіографічний твір нашого земляка – це справжні студії української ментальності, це звернення до нас, сущих читачів-співвітчизників, – служити матері Україні та її народові.

         Гадяцький сотник, Гадяцький полковий суддя, згодом Гадяцький полковник Григорій Грабянка (рік народження невідомий – 1738) – автор ще одного козацького літопису. У високохудожньому історичному творі „Дђйствія презђльной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницького...” описано українську минувшину від давніх часів до 1709 року. Грабянка у ХVІІІ столітті науково й мистецьки обстоював думку, що „українці є рівні з іншими”.

         Полтавщина – батьківщина митців, які репрезентували собою нову віху в історії національної літератури: Григорія Сковороди (1722–1794) та Івана Котляревського (1769–1838). Перший – мандрівний філософ, поет, байкар – завершив етап давнього письменства; другий – автор безсмертної „Енеїди” – став зачинателем нової української літератури. Сковорода – провісник глибокого гуманізму, який визначив основу „всіх кращих творів ХІХ ст.” (І.Франко); Котляревський – просвітитель, який свідомо вийшов „на шляхи творення... національного мистецтва” (П. Хропко).

         На початку ХІХ століття (1802) було утворено Полтавську губернію, до складу якої ввійшло 10 повітів – Гадяцький, Золотоніський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Пирятинський, Роменський і Хорольський. Згодом з’явилися Костянтиноградський, Миргородський, Зіньківський, Лохвицький, Кобеляцький. Саме тоді, у першій половині ХІХ століття, склалася і мережа культурно-освітніх закладів, почала видаватися перша газета – „Полтавские губернские ведомости”. Її неофіційну частину, де публікувалися матеріали з етнографії, археології, історії, економіки, географії краю, літературні твори, тривалий час редагував П. Бодянський (1809–1867) – перший краєзнавець Полтавщини. Його праці „Достопримечательности Полтавы” (1849) та „Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год” і дотепер є цінними довідковими джерелами, „саме в цьому їх найбільше значення” (П. Ротач).

         Полтавщина тісно пов’язана з розвитком романтизму в українській літературі. Дослідник національного письменства С. Єфремов писав про „Полтавсько-харківський гурт” романтиків, маючи на увазі, що майже всі письменники першої половини ХІХ століття – „або лівобережці з роду, або чи інакше зв’язані в своїй діяльності з Харковом...”. До цього гурту належав насамперед Опанас Шпигоцький (роки народження і смерті невідомі) – поет, перекладач, фольклорист. Із досить скупих біографічних даних відомо, що він народився на Полтавщині в родині дрібного поміщика Григорія Шпигоцького, навчався в Харківському університеті. Любов до рідного краю спонукала Шпигоцького до захоплення народною поезією, переказами, бувальщинами, легендами. Він збирав і досліджував український фольклор. У 1831 році в „Українському альманасі” було вміщено його оригінальну „Малоросійську баладу” та перекладну „Марію” – фрагмент із поеми Пушкіна „Полтава”. „Малоросійська балада” – одна з ранніх балад нової літератури; вона започаткувала в українській поезії жанр „фольклорної балади” (В. Погребенник). Диптих сонетів Шпигоцького („Тільки тебе вбачила, мій милий коханий!” і „Знаєш, Саню-серденько!”) став першим зразком особистісної течії українського романтизму. Російськомовні романси „Малороссийская мелодия”, „Малороссийский романс” засвідчили добре володіння законами жанру, версифікаційну вправність автора. Опанас Шпигоцький переклав українською мовою деякі сонети Сафо й Адама Міцкевича.

         Розквіт української романтичної поезії припадає на 30–40-і роки ХІХ століття. У цей час вияскравлюється талант і полтавців: Левка Боровиковського (1806–1889), Амвросія Метлинського (1814–1870), Євгена Гребінки (1812–1848), Олександра Афанасьєва-Чужбинського (1816–1875), які, проголосивши самоцінність індивіда, зосередили увагу на неповторному внутрішньому житті людини.

         Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу ХІХ століття – теж був “дотичним” до Полтавщини. Тричі Шевченко приїздив в Україну і кожного разу бував на нашій землі. Загалом він відвідав з півсотні населених пунктів полтавського краю. Тут поет написав низку творів, зокрема ті, які визначили художню специфіку періоду „трьох літ”: „Три літа”, „Єретик”, „Великий льох”, „І мертвим, і живим...”.

         Друга половина ХІХ століття – період реалізму, розвитку народницької літератури, етап появи психологічної прози – пов’язується з ім’ям братів Рудченків: Івана Білика (1845–1905) та Панаса Мирного (1849–1920). Вони стали авторами першого соціально-психологічного роману в українській літературі. Твір „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – не єдиний приклад мистецької співпраці братів: повість „За водою”, написана Рудченками у 80-х роках, змальовувала безвихідь українських кріпаків після селянської реформи в Російській імперії.

         Панас Мирний належав до кола демократично налаштованих інтелігентів – членів полтавської Громади, підтримував зв’язки з Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком, Марією Заньковецькою та іншими. Він брав активну участь у підготовці й відзначенні сторіччя з часу виходу „Енеїди” І. Котляревського, у відкритті пам’ятника першому класикові літератури. У будинку Панаса Рудченка у вересні 1903 року зібралися чільні літературні постаті практично з усієї України: Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Василь Стефаник, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич, Христя Алчевська, Філарет Колесса.

         Найбільша заслуга Панаса Мирного в тому, що у своїй прозі він не тільки розкрив причини державного занепаду України, а й змалював духовне прозріння представників народу, показав їхні провідні суспільно-психологічні риси.

         Розвиток реалістичної літератури представлений також творчістю Дмитра Марковича (1848–1920), Олени Пчілки (1849–1930), Кесаря Білиловського (1859–1938), Михайла Старицького (1840–1904) та інших уродженців Полтавщини.

         Славу нашого краю примножив Михайло  Драгоманов (1841–1895) – публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист і громадський діяч. Всеєвропейське визнання він здобув доповідями на захист переслідуваної владою української літератури на Літературному конгресі в Парижі (1878) та Міжнародному літературному конгресі у Відні (1881), а також виступами на європейських наукових форумах, участю в написанні багатотомної праці Ж. Реклю „Земля й люди. Нова всесвітня географія”.    

         Драгоманов – один з перших українських професійних літературних критиків, він систематично аналізував тенденції та явища літературного життя в Україні, „сприяв співробітництву й взаємодії з культурами інших народів” (П. Федченко).

         Його сестра Ольга Драгоманова-Косач (1849–1930) – Олена Пчілка – посіла чільне місце в українському письменстві 70–90-х років ХІХ століття. Її багатогранна художня спадщина – поезія, проза, драматургія, переклади – відіграла значну роль у національно-визвольній боротьбі українців.

         Полтавщина може по праву вважатися і батьківщиною українського професійного театру – саме тут він розпочинав формуватися. У кінці 1881 року (за іншими джерелами – у 1880-му) в Кременчуці склалася трупа під орудою Ашкаренка, в якій служив і Марко Кропивницький (1840–1912). На початку 1882 року трупа перебралася до Києва, де 10 січня розпочала давати вистави українською мовою. З цього часу бере відлік професійний національний театр.

         Літературно-мистецьке життя України ХІХ – перших десятиліть ХХ століття надзвичайно барвисте й плідне. Ще жили і працювали ті, кого нині іменуємо класиками, а поруч з ними прокладали свої шляхи в письменство молоді.

         Перші роки минулого століття ознаменувався появою перших україномовних періодичних видань у Східній Україні – газети „Хлібороб” (листопад 1905 року, м. Лубни) та часопису „Рідний край” (грудень 1905 року, м. Полтава). Видання започаткували легальну пресу на Наддніпрянщині, об’єднали навколо себе прогресивну українську інтелігенцію. Українська журналістика початку ХХ століття на сході України – одна з яскравих сторінок розвитку ідеї державності, каталізатор культурного життя цього періоду (С. Семенко).

мПроцес самоствердження української літератури в нових умовах розвивали і наші земляки: Петро Залозний (1866–1921), Володимир Самійленко (1864–1925), Архип Тесленко (1882–1911), Микола Філянський (1873–1938), Никанор Онацький (1875–1937), Олекса Діхтяр (1886–1936), трохи згодом Михайль Семенко (1892–1937), Петро Ванченко (1898–1937), Микола Зеров (1890–1937), Михайло Драй-Хмара (1889–1939), Остап Вишня (1889–1956) та інші.

         Перше десятиріччя ХХ століття – час діяльності літературознавців Івана Стешенка (1873–1918) та Симона Петлюри (1879–1926).

         Іван Стешенко – педагог, громадський діяч, автор гімну „Гей, не дивуйте, добрії люди”, поетичних збірок „Хуторні сонети” та „Степові могили” – залишив низку літературно-критичних праць: „Іван Петрович Котляревський, автор української „Енеїди”, „І. П.  Котляревський у світлі критики”, „Історія української драми”, „Життя й твори Тараса Шевченка” тощо.

         Перу Симона Петлюри належать статті, рецензії, огляди, що друкувалися в періодиці, збірка критичних нарисів „Незабутні”. Писав він про Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, М. Заньковецьку та інших.

         У 20-х роках з’явилися різні літературні об’єднання, групи, організації, які відзначалися строкатістю мистецьких орієнтацій. До них входили й наші земляки. У 1922 році в Полтаві було утворено філію Спілки селянських письменників України „Плуг”. Її організаторами стали Павло Усенко, Григорій Епік, Максим Лебідь, Юрій Жилко.

         Світоглядний і естетичний плюралізм у літературі доби культурного відродження України змінився жорстоким терором проти інтелігенції. Тридцяті роки XX століття стали часом гнітючо-тривожного очікування „чогось страшного, невідворотного” (П. Ротач). Поміж інших жертвами сталінських репресій стали і багато письменників-полтавців. Частина з них була фізично знищена: Грицько Коваленко (1868–1937), Никанор Онацький (1875–1937), Микола Зеров (1890–1937), Петро Ванченко (1898–1937), Василь Чечвянський (1888–1937); інші митці отримали різні терміни таборів: Остап Вишня (1889–1956), Олександр Ковінька (1900–1985), Григорій Майфет (1904–1975). Деякі письменники змушені були емігрувати: Дмитро Нитченко (1905–1999), Михайло Орест (1901–1963), Іван Майстренко (1899–1984), Василь Барка (1909–2003), Петро Одарченко (рік народження 1903), Микола Лазорський (1884–1970). Вони теж – „зерна полтавської літературної ниви, і їх треба збирати до загальної скарбниці нашої культури” (П. Ротач).

         Літературні сили Полтавщини зазнали втрат і в роки Великої Вітчизняної війни. Поет із Лубенщини Петро Артеменко (1918–1944) був страчений гестапо. Збірки його творів „Пісня моєї весни”, „Поезії” побачили світ лише в 60–70-х роках, а в 1961 році Артеменка посмертно прийнято до Спілки письменників України. Поет і драматург Кость Герасименко (1907–1942), йдучи на фронт, звертався до рідної полтавської землі: „Ми вирушаємо у наступ. Ми ідемо вперед. Чекай!”. Він не повернувся з боїв, віддав життя за свою Вітчизну, але його творча спадщина продовжує жити.

         Повоєнний період був складним для всієї країни, а для мистецтва – особливо. Письменники прагли оновлення, естетичної розкутості, а суспільна ідеологія ставила певні межі. І все ж, попри зовнішні перешкоди, мистецтво українського слова в 40–50-х роках дало зразки високої творчості, явило нові імена.

         У цей час у духовних надрах України зрів національний, соціальний і творчий потенціал, який виразно проявився в 60-х роках – у так званому русі “шістдесятників”. Цей рух багато в чому визначив подальший шлях розвитку нашої літератури, водночас ставши окремішним, яскравим етапом її історії.

         До української плеяди письменників-„шістдесятників” належали полтавці Василь Симоненко (1935–1963), Володимир Підпалий (1936–1973), Борис Олійник (1935).

         Збірки „Тиша і грім”, „Земне тяжіння” В. Симоненка, „Зелена гілка” В. Підпалого, „Двадцятий вал” Б. Олійника, мабуть, найповніше виявили і сформулювали „провідні ідеї молодого поетичного покоління” (М. Ільницький), яке переосмислювало культурну спадщину, чітко визначало й активно виявляло свою громадянську та мистецьку позицію, шукало і знаходило нові слова для нового часу.

         Усього 28 років відвела доля Василеві Симоненку, та поет залишив вірші, сповнені любові до України, до життя, до “маленької” людини – звичайної, але неповторної. Його поетична спадщина і нині, вже в незалежній Україні,  продовжує активно нуртувати в літературному житті, будити патріотичні почуття, бо багато в чому вона була громадянськи, морально й мистецьки засадничою.

         Письменник із села Лазірки Володимир Підпалий теж рано пішов за обрій – у 37 років. Але за короткий час він встиг зробити багато: видрукував збірки „Повесіння”, „Тридцяте літо”, „В дорогу – за ластівками”, „Вишневий світ”; плідно працював у видавництвах, писав рецензії, літературознавчі дослідження, статті; перекладав з російської, молдавської, вірменської, єврейської, німецької та інших мов.

         Поет, політик, народний депутат України, активний учасник громадського життя, Герой України Борис Олійник надовго визначив обличчя літератури другої половини ХХ століття. Полтавське коріння відчутне в його лірично-пісенних творах, насамперед у циклі-поемі „Сиве сонце моє”.

         Українська проза цього періоду розвивалася в різних системах – соцреалістичній, модерній, постмодерній. Значним мистецьким явищем у ній стали твори полтавців Олеся Гончара (1918–1995), Олексія Коломійця (1919–1994), Анатолія Дімарова (1922), Павла Загребельного (1924), Володимира Малика (1921–1998), Феодосія Рогового (1925–1992), Бориса Харчука (1931–1988), Григорія (1920–1961) та Григора (1931–1980) Тютюнників.

         Григора Тютюнника можна вважати знаковою постаттю літератури. У сорока оповіданнях і новелах, п’ятьох повістях, кількох нарисах, есе, рецензіях, книзі спогадів „Коріння”, у кіносценарії за романом „Вир” він розкрив своєрідний і неповторний український національний характер „у його найрізноманітніших людських виявах” (В. Дончик), з ніжністю і любов’ю явивши світові споконвічно теплу і вразливу душу рідного його серцю селянина.

         Сільське життя з його болями, невигойними ранами й невичерпними криницями народного духу стало головною темою творчості і Феодосія Рогового. Рідне Посулля, трагедія затоплених штучним морем земель і людей, які втратили грунт під ногами, сповнюють усі його романи, які, одначе, “виходять за межі” локальної території та теми. При цьому Ф. Роговий плідно працював у слові як новатор: у „Святі останнього млива”, „Поруках для батька”, „Великих поминках” виразно відчутне авангардне письмо, нанесене на  посулянську основу. Автор плідно поєднав тривогу за долю краю з тривогою за людську душу, водночас давши зразки якісно нової прози.

         Прозу України останніх років XX – початку XXI століття репрезентує „останній чорний геній літературної Полтавщини” – Олесь Ульяненко (О. Ульянов) (1962). Прозаїк, поет, есеїст, лауреат премії „Благовіст”, Малої Шевченківської премії, член Спілки письменників України й Асоціації українських письменників, Ульяненко – один з найчитабельніших авторів в Україні. Його книги „Зимова повість”, „Сталінка”, „Вогненне око”, „Богемна рапсодія”, „Знак Саваофа”, „Дофін Сатани”, „Хрест на Сатурні” та інші свідчать, що ще молодий прозаїк з Хорольщини – найуспішніший представник полтавського письменства на всеукраїнському рівні.

         Сучасні досягнення членів Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України, яка офіційно бере свій початок з 1956 року, безперечно, багато в чому визначені духовно-мистецькими надбаннями попередників. Серед них: Надія Хоменко (1912–1987), Олесь Юренко (1912–1990), Яків Шутько (1916–1992), Федір Гарін (1914–1998), Леонід Бразов (1916–1997), Тарас Нікітін (1947–1993) та інші. Етапи їхньої творчості і діяльності ґрунтовно розкриті в книгах та публікаціях відомих полтавських літературознавців Петра Ротача, Миколи Костенка, Анатолія Дяченка.

         Станом на 1 січня 2006 року Полтавська обласна організація Національної Спілки письменників України об’єднує 36 членів. Вікова амплітуда солідна: найстаршому з митців – за 80, наймолодшому – лише 20 років. Своєрідна традиція національної літератури –  зрілість таланту і його викристалізація, мудрість і молодість існують в одній часовій площині – сьогодні, зв’язуючи нерозривно минуле й майбутнє. Це нормальне співжиття представників різних поколінь, яке забезпечує збереження кращих надбань і відкритість до нових творчих пошуків.

         Наступним після 60-х років помітним якісним “сплеском” в українській літературі, зокрема й полтавській, були позначені 80-ті роки, точніше, їх середина. Митці старшого віку переважно працювали в межах „соцреалізму”, освоєного ними впродовж їхнього творчого становлення (хоча дехто з них намагався вийти за межі цього напрямку), а творча молодь більше прагла оновлень і намагалася писати вільно, розкуто. Тому можна говорити про два типи дискурсу, які найповніше виявляють себе у сучасному мистецькому процесі: заповідально-селянський і постмодерний. Представники першого дискурсу базуються на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму і модернізму; творці постмодерного письма більше орієнтуються на взірці світової, зокрема західноєвропейської, літератури.

         Розглядаючи полтавських письменників під цим кутом зору, до представників першого дискурсу можна віднести “чистих” традиційників Леоніда Вернигору, Володимира Карпенка, Володимира Мирного, Івана Нечитайла, Володимира Тарасенка, Григорія Терещенка, Володимира Заліського, Петра Мостового, Олега Головка, Івана Маценка, Наталію Харасайло; як модерністів можна визначити Олену Гаран, Володимира Ейсмонта, Олексія Кацая, Олександра Галіцина, Раїсу Плотникову, Володимира Шкурупія, Миколу Костенка, а до неомодерністської течії тяжіють Любов Пономаренко, Олександр Міщенко, Наталка Фурса, Сергій Осока, Дарина Риженко. Цей поділ, безперечно, дещо умовний, але нам здається, він краще допомагає визначити домінанти творчого обличчя і мистецького пошуку того чи іншого автора.

         Прозаїки різних поколінь, незалежно від жанру, стилю і напрямку, продовжують розробляти чи не найголовнішу в українській літературі тему – тему селянства. Але вона постає по-різному під пером кожного окремого автора. Повоєнне село в Леоніда Вернигори, соціально-психологічний пласт у Івана Нечитайла та Івана Маценка, трагічна безодня душі жінки-матері в Любові Пономаренко та Володимира Шкурупія, побутові колізії сучасної “глибинки” в Олександра Міщенка…

         Справжньою гордістю української літератури можемо вважати гребінчанку Любов Пономаренко – майстра психологічної прози, чия творчість заслужено відзначена трьома вагомими літературними преміями. В її повістях та новелах химерно переплітається реальне і фантастичне, фактичне і сакральне. Вони мають сильний морально-естетичний вплив на читача, хоча позбавлені “чистого моралізаторства”. Натомість – оголена чуттєвість, у якій пульсує глибока народна пам’ять.

         Багато членів Полтавської обласної організації НСПУ плідно працюють і як прозаїки, і як поети. Серед них Наталя Баклай, вірші та новели якої вирізняються міцно вкоріненою в народну традицію світоглядною позицією і манерою письма. Її стиль – простий, близький до фольклорних зразків українського ліро-епічного жанру. На противагу, Олексій Кацай працює в жанрі, складному як стилістично, так і змістовно. Послуговуючись українською та російською мовами, він своєрідно розробляє науково-фантастичну, космічну тему у своїй прозі і поезії. Шукає нових шляхів у мистецтві слова і маститий полтавський поет, прозаїк, літературознавець Микола Костенко.

         Володимир Мирний – автор 16-ти поетичних та прозових книг. Останню, видану 2005 року,  – „Життя по колу йде...” – він уклав як підсумкову, ювілейну, як таку, що віддзеркалює багатогранність його мистецьких здобутків і представляє його як поета і прозаїка.

         Сміливо репрезентує себе в прозі і відома поетеса з Лубен Раїса Плотникова, яка зважилася освоювати складну і на позір зовсім не жіночу тему – тему війни. Остання в часі її книга – роман “Афганський кут” – свідчить про високу іманентну спроможність авторки  працювати не лише творчо, але й аналітично, постійно переосмислюючи історичний матеріал.

         У подібному руслі, але в межах глибших пластів історії України, працює її лубенська колега, теж прозаїк і поет Ольга Хало, яка тяжіє до змалювання непересічних постатей минувшини, а в її романі “Геєна” постає трагічний образ українського селянина в умовах сталінської доби, а саме голодомору 1932–1933 років.

         Ще один молодий лубенський письменник, лауреат двох літературних премій, Олександр Міщенко, іншими, більш сучасними, засобами теж освоює в слові сільську тематику. Але зі сторінок його прозових творів перед читачем постають уже наші сучасники – складні, часом суперечливі, поставлені в незвичні ситуації. Розв’язки ж колізій, пропоновані автором, майже завжди несподівані, оригінальні, а мова його героїв – впізнавана, жива.

         Одначе найпотужніше на полтавських теренах представлена поезія, переважно жіноча (відповідно до авторства), чуттєва і сильна змістовно. Віра Казидуб, Наталя Баклай, Людмила Овдієнко, Ольга Хало, Лідія Віценя тяжіють до поєднання традиційного та нового. Всі вони досить плідно працюють. Так, Віра Казидуб з 2001-го до 2003 року включно видала 10 книг – результат її активної творчої діяльності впродовж більш ніж 20 років. Самозаглиблення та пильне споглядання зовнішнього світу крізь призму свого внутрішнього – основні, архетипальні ознаки творчості поетеси, що почасти споріднює її з мистецтвом імпресіоністів.

         Естетичною витонченістю вирізняється “жіноче обличчя” ліричної героїні творів Лідії Віцені. Чутливе серце, здатність до самопожертви, непотамований душевний біль, постійне відчуття власної невіднайденості в часі – ось те, що вирізняє її поезії.

         Проникливий і глибокий психологізм притаманний творчості поетеси з Кобеляк Людмили Овдієнко. Її твори вводять читача в багатогранний жіночий світ з його мужністю і гіркотою, щирістю і самоіронією, та головне – з вірою і любов’ю. Афористичність, філософічність, здатність до широких узагальнень роблять її поезію впізнаваною і водночас – близькою до кращих зразків світової жіночої лірики.

         Привертає увагу доробок Наталки Фурси – мисткині філософського спрямування. П’ять її збірок – це етапи не лише художнього зростання, вони – відбиття духовного поступу жінки, яка шукає себе в загалі, а загал переливає у власне єство. Характер художніх відкриттів Фурси різноманітний, але переважає відчуття спадкоємності (недаремно назва останньої в часі книги – „Нічого, крім повторень...”). Від першої збірки (1993) до останньої (2004) пролягли віршовані рядки-розмисли про Бога як Творця всього сущого: Бог-вогонь, Бог-любов, Бог-душа. Ожити після страти-розп’яття, стати собою прагне лірична героїня поезій Фурси, а потім повторитись на новій спіралі буття, в новій субстанції.

         Афористичністю, осмисленням життя, м’якою самоіронією, сильною чоловічою мудрістю вирізняються твори відомого полтавського російськомовного поета Анатолія Гальченка, який в останні роки успішно реалізовує свій творчий потенціал і в українській мові. На відміну від розважливої, вдумливої манери цього поета, творчість миргородця Анатолія Сазанського позначена гостротою емоцій та бунтарським духом, небайдужим соціально-політичним змістом, хоча лірика його прониклива і ніжна.

         Зовсім недавно головою Полтавської обласної організації Національної Спілки письменників України обрано молоду талановиту поетесу Олену Гаран. Її книгу “Солом’яний кінь” характеризують експресіоністичні прийоми письма. „Поетка кольорів” – так можна пойменувати цю авторку. „Жовте вогнище”, „білим по білому”, „хустки тернові”, „ніч срібляста”, „місяць жовтий”, „рожеві шпаки”, – ці та інші епітети засвідчують споглядальний характер її світосприйняття та творчого мислення, увагу до деталі, чітку візуалізацію. Це світ магічний, сакральний, багатий значеннями та їхніми відтінками. Світ напівтонів і тіней…

         Водночас з Оленою Гаран у 2002 році Полтавську обласну організацію НСПУ поповнив ще один талановитий молодий автор – Сергій Осока. Його перша збірка “Сьома сніжинка січня”, яка була видана того року за результатами Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов–2000”, в якому він переміг, поставила Сергія Осоку в ряд найсильніших молодих поетів України. “Якась незвичайна присутність чогось магічного, що людина віками носить у собі, що не має назви, означення, не може бути вичерпно виражене жодними словами, а вгадується хіба що у незмінному, неохопному протистоянні – Я і Воно, – відчувається у багатьох віршах Сергія Осоки” (Віктор Кордун). 

         Перша книга поезій привела до лав НСПУ і наймолодшу на сьогодні представницю обласної письменницької організації – кременчужанку Дарину Риженко. Виразно авангардне обличчя, смілива метафорика і строфічна архітектоніка її рядка багато обіцяють у найближчому майбутньому.

         Сатирично-гумористичне “крило” полтавської літератури нині представляють відомий прозаїк, лауреат численних літературних премій Віктор Семеняка, знаний майстер гострого пера, пародист Павло Стороженко та поет Володимир Плювако. Кожен з них має своє творче обличчя, яке не губиться поміж інших.

         Прозаїк Юрій Дмитренко, виступивши на початку свого творчого шляху з детективно-пригодницькими повістями та романами, прийшов до епопейного полотна. Його „Український вузол” – „унікальний, документальний роман-хроніка, що не має аналогів у світовій історичній публіцистиці”. Це надзвичайно плідний і різнобічний письменник, він має в доробку ще й кілька поетичних книг. І це ще не все…

         Костянтин Наріжний – єдиний представник Шишацького району – демонструє свою „одиничність” і спрямуванням творчості. Письменник-природолюб, прозаїк-природознавець, прискіпливий „читач” довкілля, він переносить знання і спостереження за природою на сторінки своїх книг.

         Літературознавчі пошуки полтавців, розпочаті В. Горленком, В. Щепотьєвим, А. Костенком та іншими, на сучасному етапі розширюють спілчани Петро Ротач та Микола Костенко.

         Визнаний в Україні та за її межами письменник, літературознавець, старійшина краєзнавців України, точка зв’язку з митцями еміграційної літератури, Петро Ротач акумулював у собі подвижницьку діяльність свідомих українців від найдавніших часів. Не применшуючи заслуг Ротача як поета, прозаїка, все ж акцентуємо увагу на його науковій діяльності. Петро Петрович – автор близько тисячі статей, розвідок, заміток, монографій; він розглядає величезну кількість імен письменників-земляків і діячів, близьких до літератури. Вся його діяльність спрямована на розвиток літератури та науки про неї. Його роздуми, повідомлення завжди виважені, він упевнений у правоті власного твердження. Велика заслуга Ротача як краєзнавця. Він пише про І. Котляревського, М. Драгоманова, М. Лисенка, Т. Шевченка. Шевченкіана нашого земляка – одна із найвагоміших серед досліджень цієї тематики. Петро Ротач також повертає в літературний процес заборонені, призабуті імена і твори, розширюючи його рамки.

         Миколу Костенка насамперед цікавить літературно-мистецький процес на Полтавщині ХХ століття у контексті розвитку історії української літератури. Він автор окремих книг про Павла Тичину, творчість Любові Пономаренко і Володимира Карпенка, книг літературознавчих нарисів та есе про інших полтавських письменників. Костенко уміє образно викласти суб’єктивне бачення різних літературних постатей і явищ. Він прагне, аби не було „замулених криниць... літературної спадщини”.

         Осібно скажемо про „географію” Полтавської організації НСПУ. Окрім обласного центру, потужно представлені Кременчук, Лубни, Миргород.

         Отже, сучасна Полтавська обласна організація НСПУ – потужна, потенційно сильна художня система, де не втрачає оригінальності мистецький індивідуум. Попри всі труднощі політичного, соціального і культурного життя, вона продукує нові твори, продовжуючи добрі духовні традиції й освоюючи нові мистецькі обшири. Вона спрямована у майбутнє і творить його. Тож побажаємо нашим полтавським письменникам вдумливого читача, доброзичливого критика і вдячного нащадка.

Віра МЕЛЕШКО,
кандидат філологічних наук,
завідувачка кафедри української літератури
ПНПУ ім. В. Г. Короленка

Л-ра: Біла Альтанка: Збірник творів письменників Полтавщини / За ред. О. Гаран, Н. Фурси і С. Осоки. – Полтава : «Полтавський літератор», 2007. – 272 с.

Читати більше

Німецька класична епіграма на тлі літературної Європи

Намірившись написати передмову до добірки німецьких класичних епіграм, я зрозумів, що не обійтися без кількох слів про німецький гумор взагалі. Так склалося (й історично, і в галузі культурних зв’язків), що про німців у нас існує уявлення як про людей поважних, системних, педантичних, безумовно, працелюбних… А почуття гумору? Воно в цей стереотип не вкладається. При словах «французький гумор», «англійський гумор» у нас виникають певні асоціації, і ми заздалегідь настроюємося на певний лад. А які уявлення викликає словосполучення «німецький гумор»? Пересічний читач зразу й не скаже. Мимоволі на думку спадає блоківське «…и сумрачный германский гений». Отже, і німецький гумор – теж, мабуть, щось похмуре…Одно слово, не смішне. Насмілюся категорично заперечити: це зовсім не так. І в німецькому гуморі є всі ті якості, які нам здаються характерними для французької чи англійської дотепності. Про розвиненість у німців почуття гумору свідчить хоча б той факт, що видання збірок «свіжих» анекдотів і дотепів як у ФРН, так і в інших німецькомовних країнах – справа звична. І вона є улюбленим читанням народу.

         Мені, представникові нації, якій приписують особливу гостроязикість, було трохи заздрісно гортати гарно зроблені книжки, а ще більше – читати  дбайливо систематизовану німецьку гумористичну продукцію.

         Німецька епіграма як жанр розвинулася із тих самих витоків, що й у інших європейських народів. І пройшла приблизно такі ж, тобто співвідносні з іншими європейськими літературами, періоди розвитку.

         На ранніх етапах вона наслідує елліністичні і латинські зразки. Ось звідкіля обов’язкова форма епіграми – елегійний двовірш і присвята людям, які мають не німецькі, а латинські імена. Вони також носії одвічних людських вад: заздрісності, марнославства, властолюбства, жадібності, глупоти...

         З часом епіграма освоює інші форми версифікації, але головну тенденцію, набуту ще за античних часів, -  роздумливість і несподіваність антитези, яка у формі афористичного пуанта увінчує маленький твір, - епіграма зберегла в усіх європейських літературах.

         На цих етапах німецька епіграма цілком відповідає визначенню жанру, яке дав законодавець французької піїтики Буало: це дотеп, прикрашений двома римами.

         У кожного літературного жанру буває свій зоряний час. Сатирична епіграма буквально заполонила Францію у XVII – XVIII століттях. Спалах мистецького і громадського інтересу до цього жанру в Німеччині припав на XVIII – початок XIX століття. Прекрасними епіграмістами були Лессінг, Гьоте, Шіллер…

         Для цього часу в жанрі епіграми характерне протиборство двох полярних начал: традиції і новаторства.

         Справа в тому, що за час розвитку жанру відбулося певне накопичення сюжетів, дотепів, навіть об’єктів висміювання. Подібний процес відбувався і в байці. Тому немає нічого дивного, коли в різних європейських літературах ми відкриваємо паралелі, майже дзеркально подібні думки, які мають своїм витоком ще античне джерело. Порівняймо епіграму німецького поета Валентина Льобера (1620 – 1685) «До Авлума»:

Розумним, друже Авлум, здаєшся ти дурним.

Для дурнів ти – розумний...Себе вважаєш ким? –

І російського поета М.О. Некрасова (1821 – 1877):

Он с лакеем – важный барин,

С важним барином – лакей…

Кто же он? Фаддей Булгарин,

Знаменитий наш Фаддей.

         Певен, якщо поставити собі за мету, то можна відшукати й античне джерело цього повороту думки.

         Це, так би мовити, один із виявів традиціоналізму в жанрі. Особливою різноманітністю і новаторством вирізняються епіграми Лессінга. Вигадливість версифікаційних форм, незмінна дотепність, найнесподіваніші присвяти – будинкові, пожежі, явищу, - здається, мають похитнути традиційне уявлення щодо «похмурості» німецького генія.

         Епіграми становлять помітну частину творчого доробку великого Гьоте. Це зазначають усі відомі літературознавці. Працюючи в жанрі римованої сентенції (шпруха), яка веде свій родовід від народного прислів’я, Гьоте практично сплавив два жанри. Таким чином виникла епіграма – сентенція, яку вирізняє з-поміж інших різновидів епіграми гранична афористичність.

         Помітно вплинула не тільки на німецьку літературу, а й на весь європейський літературний процес творчість Гайнріха Гайне, який жартома називав себе «найрозумнішим із гумористів». Епіграма як окремий жанр, епіграматичність його великих поетичних творів – літературознавча даність, на якій, до речі, вчилося багато поетів.

         Останнім часом вивчення жанру епіграми в Західній Європі помітно пожвавилося. Раз у раз з’являються антології національних епіграм, монографії, присвячені жанровим особливостям і національно – культурному колориту епіграми в окремих країнах.

         Німецька класична епіграма охоплює широку палітру тем, які можна умовно поділити на чотири групи: побутові, суспільно – професійні, літературно – полемічні і політичні. Власне, ця класифікація чинна і для інших європейських літератур. А що вирізняє саме німецьку епіграму з-поміж інших? Мені здається, більша сентенційність, яка часом органічно переливається у дидактизм. Ненав’язливий, а все ж…Але це – як один із складників. Окрім нього, є ще й те, що ми чомусь беззастережно приписуємо тільки англійцям і французам – дотепність.

         А втім, може, читачі, прочитавши антологію, дійдуть інших висновків. Вона не претендує на повну репрезентацію такого широкого і різноманітного явища, як німецька класична епіграма. Проте, гадаю, основні уявлення читачеві все ж дасть.

         Варто, мабуть, зазначити, що саме на прикладі епіграми українські читачі вперше ознайомляться з творчістю багатьох німецьких поетів, особливо XVI –XVII століть.

Павло СТОРОЖЕНКО

Читати більше

Свято дитинства Олеся Гончара

   Із усiх свят, що так чи iнакше пов’язанi з природою, найпоетичнiшим є Трiйця (Зеленi свята, Зелена недiля). Воно не має сталої дати, а повнiстю залежить вiд Великодня. Перш за все – це свято перемагаючої весни на порозi лiта, коли природа нiби святкує з людиною своє вiдродження. Вже традиційно в ці дні в селі Суха Кобеляцького району поблизу літературно-меморіального музею-садиби Олеся Гончара відбувся літературно-мистецький захід «Зелене свято Гончарового дитинства». Письменник усією душею любив Трійцю та невеличке село на Полтавщині. На одній із світлин незадовго до смерті Олесь Гончар власною рукю напише: моя золота Суха. А у славнозвісних «Щоденниках» він залишив такий запис: «Трійця! Зелене свято мого дитинства… Як тоді в нас гарно було… Вся наша Суха – в клечанні… В хаті м’ята, любисток пахнуть, долівка встелена зеленим, вона теж у пахощах…»

   Відомо, що на долю маленького Олеся випало тяжке дитинство – у 3-річному віці Гончар втратив матір. Після її смерті, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ), малого Олеся забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Тож дитинство, становлення майбутнього літературного генія минало у сільській тиші; тут на одинці з природою, народилися перші сподівання й розчарування, усмішки й сльози та перші рядки…

   У святу Трійцю, на рідну для Олеся Терентійовича землю завітала й делегація з числа членів Полтавського обласного осередку Національної спілки письменників України (Раїси Плотникової, Олександра Пушка, Наталії Трикаш, Олексія Неживого, Миколи Степаненка), прибула й наукова інтелігенція області, зібралася місцева громада та поціновувачі творчості письменника. У травневому квітчанні – постала перед відвідувачами маленька охайна хатина, колись, домівка для молодого Олеся. Нині, літературно-меморіальний музей-садиба імені письменника. Одна з кімнат, прикрашена образами та українською вишивкою, інша – кабінет – з  раритетними фото та екземплярами з численного літературного доробку Олеся Терентійовича: від першої проби пера до шедеврів української літератури його авторства. «Значимість музею-садиби видатного письменника на літературній карті України надзвичайна. Хотілося щоб «Зелене свято Гончарового дитинства» дійсно ставало літературним, на якому ще більше б звучало слово Олеся Терентійовича. Хочеться, щоб в затишному музеї лунали спогади про письменника від тих, хто тісно з ним спілкувався, кого він благословляв на літературну ниву. Аби сюди, в невеличке село на Полтавщині, приїздили письменники з усієї України. А для молодих авторів, які тільки но розпочинають йти письменницькою дорогою в майбутньому відбувалися літературні майстер-класи», - говорить голова Полтавської обласної організації НСПУ Наталія Трикаш.

   Щорічною гостею свята є письменниця з Дніпропетровська Леся Степовичка, яка звернулася до присутніх такими словами: «Хто хоч раз побував на цій землі, неодмінно повернеться ще сюди, аби напитися цілющого сухівського повітря. Я не уявляю свого творчого життя без Зеленої неділі у Сухій».

   На імпровізованій сцені лунали пісні у виконанні аматорських та професійних колективів Кобеляцької землі. Усі охочі могли помилуватися та придбати твори народних умільців, а це і ляльки-мотанки і роботи у виконані технікою аплікації з соломи. «Зелене свято Гончаревого дитинства» стало можливим за підтримки Кобеляцької районної ради, районного сектору культури і туризму, спонсорської допомоги

   Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України завдячує народному депутату від фракції «Свобода» Юрію Бублику за допомогу в організації поїздки.

”Старіє камінь, старіє дерево, старіє залізо, а вічно живою, молодою зостається поезія, творчість людська! І настав час, коли треба берегти все: комаху, тварину, людину і саму планету. Тож бережімо!”, - закликав колись наш видатний земляк Олесь Терентійович Гончар. Не можливо сперечатися з подібною істиною, яка до всього, є по особливому новою та значущою для буремної позначки «сьогодення».

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше