Стежини до Драгоманівського гнізда

Ще Йоганн Вольфганг Гете дав чудову рекомендацію небайдужим дослідникам історії літератури: «Хочеш пізнати поета – піди в його край». Саме цією порадою скористалися письменники, викладачі, журналісти, працівники культури, бібліотекарі, коли 22 жовтня вирушили в Гадяч, на екскурсію «Лесиними стежками». Апробація маршруту відбулася в рамках проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», ініціатором та організатором якого є Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України за підтримки Асоціації агентств місцевої демократії ALDA, Центру культурного менеджменту в рамках програми CHOICE: Культурна спадщина і сучасність. Проект реалізовується за підтримки Європейського союзу. Майже півроку працювала творча майстерня у Гадячі над розробкою літературно-краєзнавчого маршруту «Лесиними шляхами». Координувала роботу місцевих краєзнавців, бібліотекарів, громадських активістів відома письменниця Інна Снарська (Дідик).

Якщо йти стежкою у незнайомій місцині, то обов’язково вийдеш до річки, дороги, криниці, села. Непримітна, біжить вона, позначаючи кроки попередників і вектор загального напрямку. У дослідженні життя і творчості видатних людей образ стежки – не новий, бодай банальний. Але як краще за нього скажеш про довгий шлях крізь непізнане до духовного джерела думок і почуттів національних геніїв.

Екскурсовод Ірина Орлова

Для нового маршруту, прокладеного у Гадячі палкими прихильниками української історії та культури, це не тільки яскравий образ або публіцистичний штамп, це реальні осінні стежки від першого будинку родини до дзвінкого Зеленого гаю. Так, 22 жовтня 2016 року було апробовано маршрут «Лесинами стежками» у рамках реалізації проекту «Літературно-краєзнавчих маршрутів «Земляки».

Щоб у повній мірі відчути і зрозуміти глибину постаті та творчого таланту Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Драгоманова, треба йти за ними крок за кроком, від батьківської хати до високих пагорбів Драгоманівської гори. Учасники туристичної групи, серед яких були письменники, журналісти, викладачі, педагоги, працівники культури, бібліотекарі, першими торували стежину пам’ятними місцями славного Гадяча. Громадський екскурсовод, краєзнавець Ірина Орлова, а також завідувачка відділом родини Драгоманових Гадяцького історико-краєзнавчого музею Вікторія Левицька натхненно розповідали про родину Драгоманових, починаючи з дідів-прадідів і закінчуючи нащадками славетного роду.

Поволі складався образ справжніх патріотів своєї землі, залюблених в усе українське, починаючи з вишиванок і закінчуючи великою працею з утвердження державності України. Документи, фото, особисті речі родини, що зберігаються в краєзнавчому музеї, відтворили атмосферу формування характерів і життєвих позицій сестри Ольги і брата Михайла Драгоманових, освіченість, світогляд, таланти яких зросли величчю Лесі Українки. Ще трирічною дівчинкою Лариса Косач уперше відвідала Гадяч, а потім щоліта гостювала у бабусі Єлизавети Іванівни у краю «лагідної краси». Слухаючи фортепіанну гру вихованки Гадяцької дитячої музичної школи, екскурсанти як у перший раз переживали трагедію прощання із «моїм фортепіано», відчули льодове дихання хвороби, яка змінила долю дівчини, але викувала з неї велику Прометеєву доньку.

Могутнім акордом стала подорож до Зеленого гаю, де кожне дерево пам’ятає велику родину Драгоманових-Косачів. А «хороша хата» на високому пагорбі приймала «приятелів з усього світу», як писала Леся Українка до Ольги Кобилянської у відомому листі, де назвала Полтавську землю Україною, «що українішої немає…». Екскурсантів-першопрохідців зустрічали живі картини з творів Лесі Українки, супроводжували рядки її віршів у майстерному виконанні студентів Гадяцького училища культури імені І.П. Котляревського. А на могутній спів хору Гадяцького районного будинку культури, що пролунав гаєм: «Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянути ще раз на рідну країну…», озвалися природні сили і вітер, наче живий, пробіг вершинами дерев. Чи не знак від Лесі?

Завершилася подорож знайомством із Гадяцькою центральною районною бібліотекою імені Лесі Українки, якої щойно виповнилося 155 років. Ії історія тісно переплетена з життям Драгоманових-Косачів. Завдячуючи проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» тут відкрито музейну кімнату з історії бібліотеки, де зберігаються унікальні експонати, пов’язані з життям і творчістю видатних представників родини Драгоманових.

Учасники відкриття маршруту

У бібліотеці було переглянуто першу частину документального фільму «Стежками Лесі Українки» (автор та режиссер – Інна Дідик, оператор – Дмитро Старіков, монтаж – Лариса Шаповалова, Сергій Мохунь, виробництво – Філія НТКУ Полтавська регіональна дирекція «Лтава», 2016р.). Автор фільму і керівник майстерні пам’яті по Гадяцькому напрямку – член НСПУ Інна Снарська (Дідик) додала останню емоційну крапку в справу відкриття маршруту. Якщо історична, краєзнавча, біографічна інформація сприймалася здебільшого розумом, виконання творів – емоціями, то тут включилися справжні почуття.

Мистецтво кіно, мистецтво кадрів змушує бачити заданий ракурс, виділяти головну деталь, запам’ятовувати потрібний колір. Мозаїка вражень склалася в завершену картину. Ми відчули справжню Лесю. Разом з нею пережили драматичне кохання, обрамлене вже знайомими краєвидами. Добре знаючи телевізійні роботи Інни Дідик, можна говорити про особливу ліричність її фільмів, унікальну здатність поєднати документальну і художню стилістику. Тут завжди живе поезія, символічність образів і кольорів. Від фільму залишилося відчуття єднання з землею славетної української родини, надія на відродження її святинь і перш за все – «хорошої хати» Олени Пчілки і Лесі Українки. Віриться, що зусиллями молодих і енергійних полтавських письменників Інни Снарської, Наталії Кірячок, Олени Гаран так і буде, і Зелений Гай буде приймати приятелів з усього світу, буде тим музеєм, куди потягнуться екскурсійні стежини.

Ольга ОРЛОВА,

доцент кафедри світової літератури

ПНПУ ім. В.Г. Короленка

Читати більше

«…Ой котилася ясна зоря з неба». Мануйлівка із Григором Тютюнником

Упродовж тих днів не покидало постійне відчуття незримого й правдивого слова незабутнього Григора Тютюнника, адже саме тут, на Лелечому кутку, в селі Мануйлівці Козельщинського району на Полтавщині в шістдесяті-сімдесяті роки він жив і творив, коли ненадовго, а це один чи два літні місяці, перебував «у супокої та душевній рівновазі».

Тому на думку відразу приходять листи Григора Тютюнника, де Мануйлівка закарбувалась назавжди:

Мануйлівка, 21 червня 1967 р.

Я зараз у відпустці в селі Мануйлівка на Полтавщині. Теслюю, ловлю рибу у чудовій річці Псьол, дивлюся, слухаю і т. ін.

Мануйлівка, 20 серпня 1970 р.

Справжню поезію дарує мені молоденька осінь. Соняшники зрізали, і той соньок (так у нас кажуть), що завжди буцав мене по голові, як я їхав удосвіта на Псьол, уже не б’ється, а дряпається рункою. Осталися на городах самі полозки сояшничані. Колись я їздив на них верхи й кричав: «Ньо-о-о!» Коли це було...

Копають і картоплі, майже без бадилля вони – висушила суша. Зеленіє й бугриться на голих грядках тільки редька, порепана, твердолоба й живуча, як начальство. А оце недавно кружляв над селом журавлиний ключ. Видно, загубили котрогось журавлика, бо довго й тоскно курликали. Я саме тесав короб на вікно, покинув і сидів на спориші посеред двору, задравши голову, а тоді зболіла шия, то ліг – так довго кружляв той ключ.

Лелеки із сусідніх хат уже полетіли. А до того лелеченята вчилися літати. Утішна й люба це картина, коли лелеченята підплигують у гнізді й махають крилами, пробують: понесуть чи не понесуть. А в самих дзьоби чорні й ноги чорні. Доки долетять у теплі краї, почервоніють, і лелеченята стануть уже лелеками...

Ліс цього року бідненький: немає глоду, не ятриться червоно на узліссі, як жарок у багатті; немає й грушок та кислиць, нічим поласувати проїжджому рибалці. На луках удосвіта туман, як вода, блищить проти старого місяця, а над річкою він аж стовпами стоїть, вище лісу ті стовпи. Ніщо не клює, крім лящів та коропів. Коропи потужні, як і торік, рвуть жилки, мов павутину. Один рибалка присягався, що бачив, як на Кулининому (це яма) викинувся короп сторчма, а на бороді жилка з грузилом теліпається. Бреше, анахтемський, але ж гарно.

…А ліс красується проти місяця, піщана коса висвічує вощано.

Мануйлівка, 20 травня 1971 р.

І ось я знову в милій моїй Мануйлівці, коло Псла-ріки, кращої за яку немає жодної ріки в світі та й на інших планетах інших галактик!

Боже мій, як тут усе пахне! Земля, трава, дерева, хліба молоді, вода у криницях, навіть мій велосипед, мій перпетуум-мобіле, не технікою пахне, а Мануйлівкою! А бузки!.. Навіть найпохмуріший, який лише може бути, жонофоб, удихнувши його пахощі, подумає: «Не завадило б закохатися». Ось який тут бузок. Та ба, закохуватися ні в кого: всі Катрі в роз'їздах – у Харкові, Донбасі та ще біс знає де. Це, їй-богу, якийсь масовий психоз – тікати з села. Раніше тут було і голодно, і холодно – зрозуміло, чому тікали. А зараз інерція, чи що, діє? Сумно.

Мануйлівка,18 серпня 1977 р.

Риби у Пслі так мало, що аж моторошно робиться, як дивишся на воду – ніби мертва, ніби застигла на віки лава з прадавнього вулкана. Руда і мовчазна. Хіба хижак ударить десь, як останній покрик життя живучого сильного звіра. Назнав був ставочок серед степу (зветься “Куминою балкою”) з коропцями та червоними (красені!) карасями. Ловко повудив з тиждень, хоч і сідницю довелося замочити кілька разів.

…Годі, Кумина балка живіша. Взагалі природа живіша од людей.

Мануйлівка, 24 червня  1978 р.

Мануйлівка! Тут все пахне – сіно, акація, бузина в цвіту, сосна (теж у цвіту, бо за холодами припізнилася цвісти), усі трави й квіти, польові і лугові, цвіт ожини (ежевики) в лісі, навіть вода пахне сим багатоцвіттям, і я щасливий у супокої та душевній рівновазі.

…Пишу «Житіє Артема...» і ловлю рибу холодними ранками. Курю кременчуцьку «Приму». Одяг — фуфайка, взувачка — кирзові або гумові чоботи.

А ще нотатки із записника:

Побачив з гори ( у Мануйлівці було се). Тополі в степу, - цілу гребінку з тополь і так було потім ... А вночі снилась вся Україна... Образ України здавна й по сьогодні.

Тут, на Лелечому кутку збереглося головне – світла пам'ять сусідів, односельців, а дехто із них твердо впевнений, що саме про його близьких чи знайомих Григір Тютюнник написав у літературному творі, це про нього згадав, як наприклад в новелі «Паливода»: «… мій супутник, легкий у ході, ловкий собою хлопець з кременчуцького автозаводу».

 – Так, оце ж про мене, – каже тепер ствердно й сумовито Валентин Попенко.  – Ми й рибалили на Пслі не один раз, а ще Григір Михайлович по-сусідськи нам і пригребицю допоміг облаштувати…

Особливо глибоке проникнення в життєпис Григора Тютюнника, художній світ його літературних образів відчувається в краєзнавчій творчості учительки української мови і літератури із Кременчука Ніни Леонтіївни Данько, автора есею «Григір Тютюнник і Мануйлівка» (2014 р.), що написаний на основі спогадів дружини письменники Людмили Василівни та мешканців села Мануйлівки. В останні роки свого життя Людмила Тютюнник майже не розлучалася з рідною оселею, а з Ніною Данько ділилася найсокровеннішим: спогадами про чоловіка – Григора Тютюнника, про його життя-буття в Мануйлівці.

Того дня Ніна Данько презентувала книжку прозових творів «На Тютюнниковому Лелечому кутку» (Харків, Майдан, 2016), куди ввійшли новели та оповідання, де ще раз осмислено сутність образного світобачення Григора Тютюнника, що ґрунтувалася на основі власного життєвого досвіду, досягаючи вершин художньої та історичної правди. Усупереч певній трафаретності біографічних нарисів із шкільних підручників, тут Григір Тютюнник наділений справжньою унікальністю, неповторними рисами характеру. Подібні біографічні дослідження розкривають багатогранність художньо-історичних картин національного образу світу, створених талановитим письменником.

Думається, що найбільш переконливо Ніна Данько вибудовує авторське трактування прообразу літературного героя Данила Коряка із оповідання «Деревій». Ним став мешканець Мануйлівки Данило Попенко. А ще мануйлівські зустрічі із лісовим сторожем і рибалкою спонукали Григора Тютюнника до написання оповідання для дітей «Лісова сторожка», де найголовніше – це гармонія у стосунках людини й природи, а головний персонаж – старий Данило Коряк. «Під самою горою в затінку старезної груші притулилася, як біленький вулик, хатка на одне віконце, під солом’яною стріхою на самі очі. За проминулі роки зістарілась, угрузла в землю, але двері гостинно відкриті. На  їхньому темному тлі біліє знайома постать сторожа, діда Данила Попенка, який живе уже в його «Деревії». Він схожий на недремного стража великих скарбів: високий, кістлявий, зі строгим блідим лицем. Приставив долоню дашком, короткозоро мружить очі проти невисокого сонця. А назустріч їм з усіх ніг, заливаючись дзвіночком, біжить рудий криволапий цуцик, схожий на отого жучка-кузьку, що в жнива водиться на колосках. Григір завмер, щоб не сполохати картину, яка вже проростала в його майбутній твір. Це буде казка! Такої ще не було: про суворого й доброго старого сторожа лісу, про його вірного вухатого помічника Кузьку, про беззахисні саджанці та ненажерливих вепрів. І про лісову сторожку, що берегтиме добро, красу й дитинство…»

Саме вчителька Ніна Данько змогла повернула первозданний вигляд одній із кімнат у літньому будиночку на колишній садибі Корецьких, де мешкала теща Григора Тютюнника – вчителька місцевої школи Віра Дмитрівна Корецька. Разом із учнями, вчителями, односельцями заходимо до невеличкої оселі, що є справжнісіньким музеєм. А там і автограф листа Григора Тютюнника в Мануйлівку, що написаний у січні 1963 року, його письмове приладдя, рибальське начиння, радіоприймач, столик, який змайстрував сам письменник…

На Лелечий куток приїхали разом із уродженцем Мануйлівки, тепер доктором філологічних наук, професором кафедри української мови Харківського національного університету ім. В. Каразіна, письменником Володимиром Калашником.

Майже щоліта він зустрічався у рідному селі із товаришем студентських років. На книжці «Крайнебо» 26 квітня 1976 року Григір Тютюнник написав: «Володі Калашнику, – щоб сиділи ми щоліта в осяяному зорями садку з білими яблуками на яблунях і дядько Денис, щоб розказував нам про рибу: «Не клює й раз!», тим самим увічнивши ще одного мешканця Мануйлівки – Дениса Лукича Артюшенка, дядька Володимира Калашника й найбільш знаного в селі рибалку-оповідача.

У вірші Володимира Калашника «Пам’яті Григора Тютюнника» є тремтливі рядки, теж народжені в Мануйлівці:

Щоб за порогом батьківської хати

Нам світ стелив прозору далину

І щемний той холодний запах м’яти

Нас повертав щоразу у весну.

Щоб наша пісня линула із саду

І Псло манив зорить на поплавки

Й автографи серпневі зорепаду

Писати в серце просто від руки.

… Чомусь зорі в нічному небі над Лелечим кутком навіть восени сяють яскраво. І коли якась зірка стрімко падає вниз, здається, що від її світла на землі стає тепліше.

Олексій НЕЖИВИЙ,

доктор філологічних наук,

професор, письменник

Читати більше

Іменинники Микола Степаненко та Юрій Роговий. Вітаємо!

Сьогодні, у свято Покрову Пресвятої Богородиці, святкують свої дні народження наші колеги – учений-мовознавець, літературознавець, публіцист, ректор ПНПУ ім. В.Г. Короленка Микола СТЕПАНЕНКО та письменник, літературознавець Юрій РОГОВИЙ.

Шановні іменинники!

Зичимо міцного здоров’я й благословенного неба! Успіхів, безмежної енергії та наснаги у вашій відповідальній і благородній праці.

Бажаємо довголіття й благополуччя, поваги й шани від людей, любові від рідних та близьких, добра і достатку. Нехай кожен прожитий день дарує безмежну радість, натхнення й задоволення від творчості.

З повагою – Правління Полтавської обласної організації

Національної спілки письменників України

Читати більше

Територія твоєї медіакультури

У перші дні жовтня на базі дитячого оздоровчого табору «Маяк» (с. Головач) відбулася школа «Територія твоєї медіакультури». Захід був здійснений у рамках проекту «Сучасний медіасвіт як простір для творчості активної молоді», який нині на Полтавщині реалізовує Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України у партнерстві з Полтавським національним педагогічним університетом ім. В.Г. Короленка.

Метою проекту є підвищення рівня медіакультури, свідомого медіаспоживання серед творчої молоді та стимулювання її до медіатворчості. Учасниками школи стали учні старших класів із Полтави, Горішніх Плавнів, Миргородського, Зіньківського та Хорольського районів області, а лекторами – викладачі кафедри журналістики педуніверситету. Вони розповіли старшокласникам про особливості літературної критики в мас-медіа, сучасне прочитання публіцистичної спадщини класиків літератури й журналістики, написання есеїв, техніку проведення інтерв’ю.

Упродовж двох днів учасники ознайомилися з кращими зразками краєвої публіцистики та її традиціями, розвивали креативність, уміння працювати з власними текстами різних жанрів, вчилися шукати новаторські підходи до створення публіцистичних текстів. Серед програми школи були і лекційні заняття, і робота в мікрогрупах, яка передбачала написання фейлетону: пошуку актуальних тем і проблем з урахуванням потреб конкретної цільової аудиторії, формулювання теми, моделювання розробки основних етапів.

На майстер-класі «Слідами знайденого автора: взаємодія з художньо-публіцистичним текстом» учасники презентували теми міні-есеїв, знайомилися з авторськими колонками.

Також старшокласники відвідали майстер-клас під керівництвом письменника Сергія Осоки, на якому презентували власну поезію та прозу. Окрім опанування основ літературної майстерності, ознайомилися із сучасними літературними критиками та платформами, виданнями, ресурсами, що сприятиме розкриттю та розвитку творчих здібностей у майбутньому.

Цікавою була зустріч із відомим полтавським письменником та журналістом Павлом Стороженком, який ділився з учасниками секретами письменницької майстерності, власним баченням специфіки роботи журналіста.

А на зустрічі з письменницею Раїсою Плотниковою учні змогли продемонструвати практичні навички, отримані під час семінару з техніки проведення інтерв’ю.

Завершилася школа презентацією власних медійних продуктів. Під керівництвом викладачів кафедри журналістики ПНПУ ім. В.Г. Короленка учасники підготували радіодіалог, відеоблог, відеосюжет, фотоісторію.

На підбиття підсумків школи «Територія твоєї медіа культури» завітав і директор управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської обласної державної адміністрації Вадим Штефан, який вручив учасникам сертифікати.

Проект реалізується за фінансової та інформаційної підтримки Полтавської облдержадміністрації, Полтавської обласної ради, Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації.

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

Визнання педагогічного таланту Івана Карпенка

5 жовтня – Всесвітній день учителя. 

Вітаємо представників гуманної професії!

     У 2015 році до Полтави переведено два підрозділи Луганського національного університету імені Тараса Шевченка – це навчально-науковий інститут культури й мистецтва та факультет іноземних мов. Уже дев’ятнадцятий рік факультет очолює кандидат педагогічних наук, доцент Іван Михайлович Карпенко. 

     Роки дитинства для людини є найбільш значимими у формуванні характеру, вибору професії, життєвих ідеалів. Тепер Іван Карпенко вже не може точно сказати, коли прийшло усвідомлене бажання стати учителем, а от батьківську науку запам’ятав назавжди: «Намагайся головну справу свого життя робити добросовісно, щоб люди ніколи не нарікали на рід Карпенків». 

     Отож старший брат Василь, довго не роздумуючи, вступив до сільськогосподарського інституту, успадкувавши батьківську професію М.В. Карпенка, досвідченого спеціаліста й керівника сільського господарства. 

     А кращий випускник Широківської середньої школи І.М.Карпенко став студентом філологічного факультету Луганського державного педагогічного інституту імені Т.Г.Шевченка, щоб через чотири роки знову повернутися до рідної школи, але вже на посаду вчителя російської мови і літератури та музики. За півтора року учителювання збагатився не тільки педагогічним досвідом, але й намагався проводити дослідницьку роботу, роздумуючи над проблемою образного мислення учнів на уроках літератури. Потім за рекомендацією кафедри педагогіки педінституту навчався в аспірантурі НДІ педагогіки, де в 1983 році захистив кандидатську дисертацію «Формування образного мислення у старших школярів (на матеріалі художньої літератури)». 

     Відтоді єдине місце роботи науково-педагогічного працівника – кафедра педагогіки Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, а улюблена навчальна дисципліна – історія педагогіки, де розвинувся його справжній педагогічний талант. Лекції доцента Івана Михайловича Карпенка насамперед спонукають до роздумів про зв'язок історико-педагогічної науки із сьогоденням, адже глибоко осмислені ним постаті видатних педагогів Песталоцці, Коменського, Дістервега, Ушинського, Грінченка, Макаренка, Сухомлинського є не просто необхідними знаннями для кожного студента, адже найважливіше те, що вони стають складником морально-етичного та естетичного ідеалу майбутніх учителів, започаткують формування їх професійних компетентностей. Тому нерідко й сприймають студенти-філологи лекції доцента І.М. Карпенка як художньо-педагогічний твір, що впливає на розум і почуття, а тому, за визначенням самого педагога, навіть наближаються до катарсичного дійства. 

     У 1998 році І.М. Карпенка вперше обрано деканом факультету іноземних мов. Тоді, згадується, були серед колег і скептики, які сумнівалися: «Чи справиться із обов’язками керівника такого чисельного колективу?». Усі ці вісімнадцять років доводять протилежне: за час роботи Івана Михайловича Карпенка якісно зміцнів професорсько-викладацький склад, збільшилася кількість спеціальностей, особливо у магістратурі, зміцніла структура. Найголовніше, що факультет за рівнем організації навчально-виховного процесу відповідає потребам сучасної освіти. Особливо переконливим підтвердженням цього стали трагічні події літа 2014 року, коли факультет був тимчасово евакуйований до Старобільська, а частину занять доводилося проводити в місті Кремінне. Через рік знову довелося змінити місце перебування на Полтаву, де факультет розгорнув свою діяльність на базі Полтавського університету економіки і торгівлі. 

     Головна організаторська риса декана – це довіра: до викладачів та їх академічної доброчесності, до всіх студентів, що усвідомлено обрали фах учителя іноземної мови чи перекладача. Уміння зосередитись на головному, гармонізувати індивідуальні інтереси з колективними, окреслити перспективу – все це професійні риси керівника І.М. Карпенка. 

     Успішно продовжуються наукові пошуки вченого в руслі комплексної теми «Формування духовної культури студентської молоді засобами мистецтв». За останні роки під науковим керівництвом доцента кафедри педагогіки І.М. Карпенка захищено шість кандидатських дисертацій. Особливо його захоплює творча спадщина видатного педагога Василя Сухомлинського, а також маловідомі сторінки історії української педагогічної думки. 

     У 2003 році І.М. Карпенка нагороджено знаком «Відмінник освіти України», Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, а цього року визнано почесним професором ЛНУ ім. Тараса Шевченка. Сорок років життя Івана Карпенка пов’язане з рідним університетом, де здобув професію вчителя, де відбулося становлення і визнання його таланту педагога. 

     Напередодні професійного свята вчителів декан факультету сказав: «У Полтаві ми знайшли справжніх друзів, адже в Полтавському університеті економіки і торгівлі створені належні умови для навчання й проживання студентів і магістрантів. Тепер на факультеті вивчається вісім іноземних мов, а вже в цьому навчальному році нашими студентами й магістрантами стали абітурієнти не тільки із Луганщини, але й Полтавщини. В освітньому просторі області ми потрібні, а тому й сподіваємось, що в нас є майбутнє».

Олексій НЕЖИВИЙ,

доктор філологічних наук,

професор, письменник

Фото автора

Читати більше

Народне свято в Березовій Рудці

Українська земля зарясніла фестивалями. І мабуть, це дуже добре. Часто ініціаторами таких заходів стають не високі чиновники, а ентузіасти, креативні й сміливі люди. По-справжньому народне гуляння відбулося 14 вересня в мальовничому селі Березова Рудка Пирятинського району Полтавщини. Фестиваль «Свіччине весілля» – обрядове етносвято розташувалося на великому місцевому вигоні вперше і мало за мету згуртувати його жителів, творчих людей, артистів, відновити народні традиції та обряди. Дійство дало змогу трударям    відпочити та повеселитися. Проект було започатковано молодими й навдивовижу ініціативними журналістами Оленою Буряк і Тарасом Завітайлом. Задум підтримав міністр аграрної політики та продовольства України Тарас Кутовий.

Кажуть, що наші предки в Семенів день, який випадає саме на 14 вересня, віддавали шану вогню й називали це свято Свіччиним весіллям. Дуже цікаво було спостерігати за відновленням забутого обряду – посвячення в парубки, скоштувати  в надвірній кухні смачного борщу, звареного у величезному чавуні за рецептами наших предків, пшоняної каші, яку називають качаною й дві години затирають, дві години варять за тристалітніми традиціями Зіньківського й Диканьського районів.

На гостинність організаторів  відгукнулися митці з багатьох куточків України. Невелика, та активна лубенська мистецька когорта теж відізвалася на  запрошення.

Дійство розпочали музики. Заспів виконав ансамбль «Древо» із села Крячківка Пирятинського району унікальним багатоголоссям. Ансамбль відомий далеко за межами України. Бабусі побували у Парижі, свого часу до них часто приїздила переймати спів Ніна Матвієнко. Та цікавий і єдиний чоловік в ансамблі – Юрій  Фединський – американець, що народився та виріс у США. Про цю людину з українським корінням варто вести окрему розмову. 38-річний кобзар має дружину, четверо діток та власний город, а ще заснував кобзарський цех. Виступали співачки із Повстина, ансамбль «Берегиня» Гребінківського будинку культури, «Стукалка-грюкалка» та багато інших. Обарвленням заходу став виступ заслуженої артистки України Олени Білокінь, котра співала разом із мамою.

Бажаючі могли взяти майстер-клас у майстрів гончарства, придбати   продукцію землеробства та вироби ручної роботи, покататися на бричці, познайомитися із новинками літератури, заспівати пісню, долучитися до танців…

Значна просвітницька роль подібних фестивалів дає надію на об’єднання народу навколо наших рідних звичаїв, привертає увагу до села, до його нагальних проблем. Люди охоче зібралися на «Свіччине весілля», щоб поспілкуватися, відпочити душею, познайомитися, потоваришувати і сподіваються, що такий почин стане чудовою традицією.

Раїса ПЛОТНИКОВА

Читати більше

Запрошуємо до участі в проекті «Сучасний медіасвіт як простір для творчості активної молоді»

Полтавська обласна організація НСПУ спільно з кафедрою журналістики Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка запрошують творчу молодь Полтавщини (учнів старших класів шкіл області) взяти участь у проекті «Сучасний медіасвіт як простір для творчості активної молоді».

1-2 жовтня 2016 року заплановане проведення школи «Територія твоєї медіакультури», яка передбачає роботу двох майстерень:

– «МедіаАртКлаб» (журналістська): учасники зможуть удосконалити свої знання про особливості роботи різних типів медіа, навчаться створювати медіапродукти (текстові, аудіо-, відеоматеріали, арт-буки), які будуть оприлюднені для широкого кола зацікавлених.

– «Літературна майстерня» (письменницька): учасники опанують основи літературної майстерності, познайомляться із сучасними письменниками та літературними критиками, навчаться працювати з різними платформами, виданнями, ресурсами, що сприятиме розкриттю та розвитку творчих здібностей.

Майстерні працюватимуть одночасно, окремі заняття будуть спільними.

Для участі необхідно до 23 вересня 2016 року надіслати анкету (зразок – у додатку) і мотиваційний лист (не більше сторінки А4), у якому обґрунтуйте своє прагнення взяти участь  у проекті.  Для учасників, які бажають взяти участь у «Літературній майстерні», окрім мотиваційного листа, потрібно додати поетичну добірку  (10 віршів) або добірку прози (до 20 сторінок). Матеріали надсилайте на адресу poonspu@gmail.com

Для роботи в проекті буде відібрано по 10 учасників на кожну майстерню («МедіаАртКлаб» і «Літературна майстерня»)

Контакти для довідок:  050 98 74 273 Леся Іванівна Лисенко

Проект реалізується за фінансової та інформаційної підтримки Полтавської облдержадміністрації, Полтавської обласної ради, Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації.

Зразок анкети учасника проекту

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

Названі лауреати обласної премії ім. І.П. Котляревського 2016 року

Відбулося засідання журі Полтавської обласної премії імені І.П. Котляревського, заснованої обласною радою для відзначення громадян, які своєю професійною, культурно-освітньою та громадською діяльністю сприяють розвитку української літературної мови, театрального мистецтва, української класичної та сучасної музики. Вів засідання перший заступник голови обласної ради, заступник голови журі Євгеній Холод. Про це інформує сайт Полтавської обласної ради.

Журі ознайомилося з матеріалами, поданими на здобуття премії, розглянуло творчу діяльність претендентів та визначило переможців.

За рішенням журі, лауреатами обласної премії імені І.П. Котляревського у 2016 році стали:

– у номінації «Театральна діяльність» – Сергій Павлюк, головний режисер Херсонського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Куліша – за популяризацію українського театрального мистецтва, постановку вистав «Остання любов Гетьмана» та «Опера жебраків» Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. В. Гоголя;

– у номінації «Слово» – Наталія Іванченко, артистка розмовного жанру комунального підприємства культури і мистецтв «Полтавська обласна філармонія» – за моновистави за творами українських письменників: «Катерина» (за Т. Шевченком), «Кайдашиха» (за І. Нечуй-Левицьким), «Геєна» (за О. Хало), «Маруся Чурай» (за Л. Костенко), «Чоботи» (за Н. Баклай);

– у номінації «Музично-пісенна творчість» – Микола Куліш, керівник фольклорного народного аматорського колективу «Піснеграй» Попівського сільського Будинку культури Миргородського району, самодіяльний композитор – за творчий доробок, популяризацію українських музичних творів;

– у номінації «Поетичний твір» – член Національної спілки письменників України Сергій Нечитайло (літературний псевдонім Сергій Осока) – за збірку поезій «Небесна падалиця»;

– у номінації «Сучасна проза» – член Національної спілки письменників України Лідія Віценя – за художньо-документальну повість «Прости за все… Одинадцять сходинок у вічність» та авторський колектив дослідників-краєзнавців Ігор Козюра та Валерій Козюра – за книгу «Історія крізь долі» (абетка славетних краян);

– у номінації «Медіапроект» – старший редактор редакції підготовки художньо-публіцистичних програм ТВО обласного радіо Світлана Фільчак – за нариси циклу радіопрограм «Академія мистецтв»: «Життєві сентенції Юрія Іздрика», «Професія – казкар», «Соняхи, обпалені війною», «Акварельна поезія Анни Ютченко», «Натхненням віяло з війни»;

– у номінації «Подія року» – член Національної спілки письменників України, доктор філологічних наук, професор Олексій Неживий – за дослідження життєпису видатного українського письменника Григора Тютюнника у книгах: «Життя у слові: джерелознавча проблематика творчості Григора Тютюнника», «Уклін рідній землі полтавській», «Григір Тютюнник: мить і вічність».

Полтавська обласна організація НСПУ вітає лауреатів із нагородою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!

Прес-служба ПОО НСПУ

за матеріалами сайту Полтавської обласної ради

Читати більше

Вітання з Днем державного прапора і Днем Незалежності України!

Щиро вітаємо вас із Днем державного прапора і Днем Незалежності України!

Двадцять п’ять років тому наша Україна зробила свій історичний вибір – утвердилася як суверенна і демократична держава. 

За час незалежності ми довели і доводимо, що здатні долати труднощі і досягати успіху. Для цього нам потрібна єдність і солідарність, зосередження спільних зусиль на загальнонаціональній справі.

Отож, вірмо у безхмарний завтрашній день, утверджуймо незалежну Україну – саме таку, як відкрила її для себе прогресивна світова спільнота!

Бажаємо миру, добробуту й затишку в родинах, нехай кожен день повниться добрими справами в ім’я процвітання незалежної Української держави. 

З повагою – Правління Полтавської обласної організації

Національної спілки письменників України

Читати більше

«Реквієм для Рози»

Певно не помилюся, коли скажу, що кожна пишуча людина мріє мати у своєму доробку книгу з логотипом «Коронація слова». Це – Міжнарод­ний літературний конкурс, який є одним із найпопулярніших в Україні серед творчої еліти. Адже за результатами його проведення у переможців різних номінацій, окрім грошової винагороди є реальний шанс видати свій твір у найпрестижніших видавництвах. Тобто літературна творчість переходить на професійні рейки, підвищується самооцінка автора, він розуміє, що пропонований ним продукт чогось вартий, він цікавий для видавця і є люди, які готові за цю інтелектуальну працю платити гроші.

Першою ластівкою, яка отримала визнання у «Коронації слова» з Лубен, став роман письменниці Раїси Плотникової «Реквієм для Рози». З цієї нагоди наш кореспондент зустрівся з авторкою і задав їй кілька запитань.

– Раїсо Василівно, вітаю вас з визнанням на національному рівні у рамках конкурсу «Коронація слова». Відкрийте завісу таїни і поділіться, будь ласка, що це за твір і як він створювався.

– Роман називається «Реквієм для Рози». Писався він аж ніяк не для конкурсу. Можливо тому, отримав визнання і нагороджений спеціальною відзнакою «Вибір видавця» у номінації «Романи». Задумка з’явилася досить давно. Я почала над ним працювати років 4 тому. Справа у тому, що я зіштовхнулася з деякими історичними матеріалами, які просто неможливо було оминути увагою. Причому вони наскільки неймовірні в своїй реальності, що якби не документи, то… Робота наближалася до середини, а у мене було відчуття: не повірять. Це відчуття мене ніяк не полишало. До того ж написання роману перебила ще одна робота. Я його відклала. Можливо це було дуже правильно. Тому що через деякий час з’явилися нові факти. Я досить довго вирішувала як втілити їх у вагомому творі і навіть був момент, коли круто змінила сам хід розповіді. А потім уже, визначившись внутрішньо, від середини до кінця твір написала швидко.

– Як виникла ідея взяти участь у конкурсі «Коронація слова»?

– Коли я роман уже був написаний, я поспілкувалася з колегою по перу письменницею кременчужанкою Наталією Лапіною. Вона перемагала в конкурсі, тому розповіла, що головне вірити у свій твір. Минулорічна переможниця «Коронації слова» сім разів подавала один і той же роман на конкурс. Його не бачили, не читали, відкладали і відкидали, а потім раз – і в якийсь момент на сьомий рік твір здобув перше місце. Тоді я подумала: так, ми завжди самі шукаємо гроші, до когось звертаємося, принижуємося при виданні книги. Морально це дуже важкий процес, коли ти зробив справу, а не можеш її реалізувати. І я поставила собі за мету: цей роман не буду ніде друкувати. Він повинен бути оцінений на конкурсі «Коронація слова», тому що відчувала, він має відповідний рівень. І так вийшло, що з першого разу його помітили. Він взяв спеціальну відзнаку «Вибір видавця» у номінації «Романи». Як кажуть знавці конкурсу – це одна із найкращих відзнак, тому що вона дає право на видання твору. Адже видавець керується реальною вигодою і він не буде розмінюватися на твори, які не зацікавлять читача.

Тож коли я приїхала додому (16 червня відбувалося нагородження). А вже 17-го мені зателефонували з харківського видавництва «Фоліо» і запропонували співпрацю. Це тоді, коли у інших переможців минулих років є романи, які здобути призові І-ІІ-ІІІ місця, але їх жоден видавець не взяв. Ці автори змушені були видавали їх за призові гроші.

– Отже, роман «Реквієм для Рози» видавець взяв у роботу і він незабаром має побачити світ. Яким є цей твір, наскільки легко він читатиметься?

– Я вже уклала угоду із видавництвом «Фоліо» – одним із найпопулярніших видавництв в Україні. Зі свого боку скажу – легкого чтива не буде. Це однозначно. І це вже відзначили ті люди, які його прочитали.

Як сказав у своєму відгуку кандидат наук, доцент кафедри української літератури Донбаського педуніверситету, де викладає зарубіжну літературу Віктор Разживін, «Реквієм для Рози» – «неочікуваний роман у листах про тяжкі 1930-ті роки в Україні, присвячений тим, хто тоді вижив і хто помер. Героїня – музикантка, яку чекісти примусили працювати прибиральницею. Її робота – змивати кров після допитів. У книзі багато як натхненних, так і доволі важких сцен. Неповнолітнім краще не читати. Але письменницька робота чудова, я прочитав рукопис на одному подиху. Ця книга дає внутрішнє очищення, коли уявляєш описаний жах і співпереживаєш з персонажами все описане».

Тому чтиво важке. Події відбуваються на межі двох дуже віддалених у часі революцій – революції 1917 року, яку я вважаю найстрашнішою катастрофою історії, зокрема, слов’янського світу, і революції Гідності 2014 року. Сучасність переплітається з минулим. Показано нашу дійсність, коли я намагаюся дати відповідь на запитання: чому відбуваються революції навіть у наші дні. Показані сучасні наші Лубни до 2014 року – часу початку революції Гідності, яка відбулася на Майдані Незалежності. Описана наша довга Радянська вулиця, її так звані злачні місця. Бо там зустрічалися люди, там вони вели розмови і з цих розмов випливало сьогодення. Мене цікавив саме наш соціум. Що не задовольняло людей в цьому житті на даний період. Тому в романі досить багато реального. Воно ненав’язливе, але кидається у вічі. Захоплено також малесенький момент початку революції Гідності.

– Але повернімося до сюжету. Хто така Роза? Це ім’я головної героїні, яка її доля?

– Сама Роза – це чекістка. Вона по суті кат. Тому що таких Роз, було багато. Коли я почала шукати факти в історичному матеріалі, такі Рози були в Києві, такі Рози були в Полтаві, такі Рози були в Криму. І найцікавіше, що саме це ім’я співпадало. І там, і там, і там... І хоч вона є однією з центральних постатей роману, та твір присвячений не їй. Вона йде дуже яскравим персонажем, і тільки. Це щоб було зрозуміло назву «Реквієм для Рози».

В основі ж розповіді – долі людей, які стали жертвами режиму. Там є одна героїня історичного блоку. Це жінка без імені. Але вона є втіленням багатьох жінок. Вона артистка театру Скадовського та не першорядна. Вона була гарною зовні, але не була талановитою. Вона це сама усвідомлює. Хоча вона була талановитою піаністкою. За моїм задумом вона як би пише листи своєму коханому, довгі великі листи. Такий собі роман в листах всередині головної оповіді. Тому «Реквієм для Рози» – роман багатокомпозиційний.

Головний психологічний момент: під час тортур, які проходять у застінках НКВС, вона змушена на піаніно виконувати для катів «Реквієм» Моцарта. Уявляєте трагізм ситуації?! Водночас мені хотілось психологічно показати, наскільки добро повинно бути з зубами. Розумієте, беззубе добро воно буває дуже рідко. Чистого добра не буває взагалі. Саме це я хотіла сказати у творі. Звичайно там багата історична складова. Роман гостросюжетний. Він побудований на основі історичних документів. По перше в романі описано Київ 20-х років. Описані ті ж Каваєві бані, описаний той же євбаз (тогочасний базар). Описані надзвичайки, де катували людей. Без історичних, архівних даних я не змогла б його написати. Є там момент, коли зайшли у Київ поляки. Адже у Києві 14 разів мінялася влада. 14 разів! І тільки влітку 1920 року уже остаточно третій чи четвертий раз зайшли червоні війська. Тому довелося багато чого перечитати. Які мости підривали поляки при відході з Києва, які звірства чинили. Все це для того, щоб люди повірили. А для того, щоб люди повірили, треба щось і самому знати, розпитати, накопати.

– Чим для вас є роман «Реквієм для Рози» і взагалі роман, як літературний жанр?

– Роман для мене, як каже відомий літературний критик сучасності Михайло Наєнко, – це перш за все характерологія, а ні в якому разі не хронологія. Тому я навіть не вставляю чітких дат. Так задумано. Я мала на меті виставити на перший план характери людей, які показують наше і сьогодення і минуле, але не дату. Прив’язка до часу тут приблизна. Але головне – потрібно прочитати твір, щоб скласти власне враження про нього, чого я бажаю всім, хто цікавиться сучасною українською літературою і не тільки…

Інтерв’ю вів Олександр МІЩЕНКО

Читати більше