Павло Стороженко. «ЖИВУ НА СВІТІ І РАДІЮ, І З НЕБЕСАМИ ГОВОРЮ»

Полтавська поетка Інна Снарська написала нову книжку – «Два неба». Вона побачила світ завдяки творчим і технічним зусиллям видавництва «Дивосвіт» (Інна Снарська. Два неба. – Полтава : Дивосвіт, 2020. – 148 с.). Це перша книжка І. Снарської, написана українською. Всі попередні збірки віршів - на її рідній - прекрасній білоруській мові. (Моя оцінка авторської мови не така вже й скоропальна. Вона ґрунтується на висновках білоруських літературних рецензентів).

Коли я взяв до рук українську книжечку Інни Снарської (майже 150 сторінок), в пам’яті несамохіть зринула фраза з радянського пригодницького фільму «Как вас теперь называть?» Здається, такою була назва стрічки.

Так от: як вас тепер називати? Білоруською поетесою? Чи українською поеткою?

Втім, це, мабуть, не принципово. В даному конкретному випадку. Важливо, як висловлюється сучасний просунутий молодняк, який контент. Тобто, зміст.

Про Інну Снарську писати важко. Точніше, про цю збірку. Її складно звести до одного творчого знаменника. Мабуть, через різноманітність. Я навіть би сказав – розмаїття. Яке, звичайно, само по собі, не є вадою, швидше – достоїнством, якби підпиралося певною системністю. Втім, вважайте ці рядки за скиглення педанта.

У збірці – прозові замальовки (раніше їх називали образками), великий блок пейзажної лірики і - як же без інтимного віршування! Часом трапляються глибокі, досить несподівані чотиривірші, від яких повіває мрійливим філософізмом. Констатую це з прихильністю, бо схильність до філософії серед сучасних поетів досить рідкісне явище.

Власне, що я розумію під філософізмом? Напевне, широке узагальнення на основі певної риси явища, порівняння його (можливо, несподіване) з іншими, часто неоднорідними, предметами чи подіями. Я не претендую на академічну точність цього визначення, але десь приблизно так, на мій погляд.

Давайте поглянемо на деякі фрагменти, які привертають увагу своєю філософічною образністю.

І у вічність підемо

                на світанку,

Ми є однолітками –

І ти, і я , і вічність…

Стор. 6, вірш «Велика таємниця»

* * *

Між буттям і небуттям –

Тільки свічечка крилата.

Стор. 48, міні-поема «Синам»

А цей вірш варто навести повністю:

Спочатку летіла.

Після – бігла.

Після – йшла.

Після – повзла.

Нарешті лягла

               нерухомо –

І … полетіла.

Стор. 7, «Життя»

У збірці «Два неба» надзвичайно широко представлена (пардон за термін!) флора. Майже в кожному вірші фігурує якась рослинка, квітка, дерево, взагалі – просто різнотрав’я. Напевне це тому, що поетеса виросла в країні лісів – в зеленій Білорусі. І тут, в Україні, в її видноколі, передусім дерева, трави… До них вона горнеться віршами.

Квітнуть вірші – наче чорнобривці.

Стор. 8

А ось, як кажуть, повний рослинний набір:

І м’ята, і полин, і ковила…

Стор. 99

Казки щасливі, полинові,

На м’яті і на чебреці…

Стор. 100

Ковила, полини,

          спориші.

Пливемо між світами

І мальвами

          з рідного ситцю…

Стор. 102, «Ранкова замальовка»

Гарний вірш, так би мовити, з присмаком філософізму «Яблуня». Починається і закінчується словами: «Бабуня моя – яблуня». Щемно-зворушливий.

Втім, треба вже, мабуть, вигрібатися з гербарію Інни Снарської. Я не іронізую. Веду до того, що досить, напевне, цитувати вірші на рослинну тематику, щоб не впасти у вегетаріанську монотонність.

Монотонність – це негарно в будь-якому жанрі.

У розмаїтій поетичній палітрі Інни Снарської є місце й молодому романтизму:

Ось вже пливе прекрасна

Панна в срібнім човні.

Стор. 81

З торбинкою крилатою в руці,

З малиновим варенням і зорею

Прийду до тебе грозовим дощем…

Стор. 98

Не знаю, що - кому, а мені раптом уявився наш відомий мандрівник Григорій Сковорода…

А ось гарне життєве спостереження:

Від щасливого кохання

             народжуються красиві діти,

від нещасливого – вдалі вірші.

Стор. 126, «Спориші»

Хочу додати, що збірка віршів І. Снарської різноманітна не тільки з погляду жанрового, тематичного чи образного, а й ритміки. У вірші «У потязі» (стор. 28) я раптом упізнав ритміку Едгара По, його «Ворона».

Я вже колись згадував про вірші наших земляків, у яких вони всує запобігали до античного культурного спадку. Власне, без якоїсь «образотворчої» потреби. Швидше – сподобалося дзвінке слово, захотілося продемонструвати свою вченість. (Див. «Перечитуючи Сократа, або трохи про авторську ерудицію». У книжці «Полтавська ліра», Полтава, Дивосвіт, 2019).

Мені здається, подібним марнославним потягом авторка збірки «Два неба» не страждає. В небезпечних для власної оригінальності розмірах. І все ж деяка «антика» в її віршах здається зайвою. Без неї можна прекрасно обійтися. Приміром, «Тче парка долю мою…» Де? На березі тихоплинної української річки?

Або:

А я тримаюся за Аріадни нитку,

Іду на світло березневих дзвонів.

Стор. 108

Питається, навіщо (нафіга!) ліричній героїні нитка Аріадни, якщо вона бреде не лабіринтом, не в темряві, а навпаки – «йде на світло березневих дзвонів»?

Втім, чисто логічні підходи тут, мабуть, не чинні. Напевне, більш дотичне художницьке: «А я так вижу!»

Читачеві може здатися, що я з якихось причин недолюблюю античний культурний спадок. (Як можливий нащадок скіфів?) А от зовсім «ніт»! У Інни Снарської є чудовий вірш «Пенелопа». Там все на місці – Пенелопа, Одіссей, Ітака… Бо поетка працює в межах давньогрецького міфу. Тлумачить його, приміряє до себе, до свого життя. «Роки ідуть, а я чекаю знаку…» Вірш закінчується чудовою гіперболою:

На березі стою, ніби свіча…

А море висохло,

і я давно вже вільна.

Стор. 97

З прикрістю мушу зазначити, що в збірці досить помітні «не ті слова». Приміром, «собачата». Звичайно, це слово вживається. Але краще було б «цуценята».

«Замурзана ковдра». Мабуть, брудна, заяложена, зашмуляна…

Епітет «замурзана», «замурзаний» пасує переважно до живих істот.

«Дивився на неї своїм єдиним оком – пугівкою…» Мабуть, «ґудзиком»? Попри глибоке вторгнення русизмів в українську мову, «пугівок» ще не зустрічав.

«Поховала ластівку в коробочці зі своїх білих вихідних туфелек». А чому не «черевичків»? Є ж питоме українське слово. Навіщо тут російська «туфля»?

«Коза, цоб-цабе!». Я не вельми очитаний в народній сільськогосподарській термінології, але це, здається, командні оклики для волів, не для кіз.

… Вчимося жити ніжно, домотканно,

Як ті пташки на берегах зорі…»

Як казали колись у Диканьці, «не пойняв». Не осягнув образу. «Домотканий» це, власне, витканий вдома, кустарним способом. Яким логічним боком дотикається «домотканість» до пташок, я, попри всю мозкову напругу, не уявив.

Хочу зізнатися, що останнім часом я читаю вірші з осторогою. Мені дедалі більше здається, що я їх не розумію. На мій погляд, сучасна українська поезія теж, слідом за малярством, потихеньку сунеться до абстрактності. Коли автор вкладає у твір свої уявлення, не турбуючись про те, щоб вони були зрозумілими іншим. Приблизно, як у художників-абстракціоністів. Ви, мабуть, запитували у котрогось із них: «Що ти хотів цим сказати?» І чули у відповідь: «Головне, щоб це було зрозуміло мені». Таким чином, мистецтво перетворюється з публічного явища в камерне, навіть індивідуально замкнуте.

З іншого боку, коли на очі трапляються одноманітно компліментарні рецензії, я схильний підозрювати, що критик книжку не читав, а просто скористався з набору апробованих штампів. Але…авторів треба поважати. Передусім, уважно читаючи їхні тексти.

На прикладі цієї збірки можна сказати, що поезія - це складна суміш філософізму, романтизму, ліризму, ностальгії і … «флористики». І чим вона складніша, тим вишуканіша пожива для розуму, тим більший «напряг» для нашого розледачілого (від TV i FB) мозку.

Насамкінець зауважу (насмілюся), що збірка віршів була б стрункіша і філологічно акуратніша, аби редактор і коректор не скупилися на слушні поради. Особливо зважаючи на те, що у Інни Снарської це перший досвід укладання книжки українською мовою.

Павло СТОРОЖЕНКО

Джерело: Щоденник грубіяна

P.S. Щоб хоч якось компенсувати кострубатість своїх критичних нотаток додаю до них зображення книжкової обкладинки. На ній – сама поетеса. На мій погляд, поетеса не гірша, ніж її найкращі вірші.