Вітання з Днем державного прапора і Днем Незалежності України!

Щиро вітаємо вас із Днем державного прапора і Днем Незалежності України!

Двадцять п’ять років тому наша Україна зробила свій історичний вибір – утвердилася як суверенна і демократична держава. 

За час незалежності ми довели і доводимо, що здатні долати труднощі і досягати успіху. Для цього нам потрібна єдність і солідарність, зосередження спільних зусиль на загальнонаціональній справі.

Отож, вірмо у безхмарний завтрашній день, утверджуймо незалежну Україну – саме таку, як відкрила її для себе прогресивна світова спільнота!

Бажаємо миру, добробуту й затишку в родинах, нехай кожен день повниться добрими справами в ім’я процвітання незалежної Української держави. 

З повагою – Правління Полтавської обласної організації

Національної спілки письменників України

Читати більше

«Реквієм для Рози»

Певно не помилюся, коли скажу, що кожна пишуча людина мріє мати у своєму доробку книгу з логотипом «Коронація слова». Це – Міжнарод­ний літературний конкурс, який є одним із найпопулярніших в Україні серед творчої еліти. Адже за результатами його проведення у переможців різних номінацій, окрім грошової винагороди є реальний шанс видати свій твір у найпрестижніших видавництвах. Тобто літературна творчість переходить на професійні рейки, підвищується самооцінка автора, він розуміє, що пропонований ним продукт чогось вартий, він цікавий для видавця і є люди, які готові за цю інтелектуальну працю платити гроші.

Першою ластівкою, яка отримала визнання у «Коронації слова» з Лубен, став роман письменниці Раїси Плотникової «Реквієм для Рози». З цієї нагоди наш кореспондент зустрівся з авторкою і задав їй кілька запитань.

– Раїсо Василівно, вітаю вас з визнанням на національному рівні у рамках конкурсу «Коронація слова». Відкрийте завісу таїни і поділіться, будь ласка, що це за твір і як він створювався.

– Роман називається «Реквієм для Рози». Писався він аж ніяк не для конкурсу. Можливо тому, отримав визнання і нагороджений спеціальною відзнакою «Вибір видавця» у номінації «Романи». Задумка з’явилася досить давно. Я почала над ним працювати років 4 тому. Справа у тому, що я зіштовхнулася з деякими історичними матеріалами, які просто неможливо було оминути увагою. Причому вони наскільки неймовірні в своїй реальності, що якби не документи, то… Робота наближалася до середини, а у мене було відчуття: не повірять. Це відчуття мене ніяк не полишало. До того ж написання роману перебила ще одна робота. Я його відклала. Можливо це було дуже правильно. Тому що через деякий час з’явилися нові факти. Я досить довго вирішувала як втілити їх у вагомому творі і навіть був момент, коли круто змінила сам хід розповіді. А потім уже, визначившись внутрішньо, від середини до кінця твір написала швидко.

– Як виникла ідея взяти участь у конкурсі «Коронація слова»?

– Коли я роман уже був написаний, я поспілкувалася з колегою по перу письменницею кременчужанкою Наталією Лапіною. Вона перемагала в конкурсі, тому розповіла, що головне вірити у свій твір. Минулорічна переможниця «Коронації слова» сім разів подавала один і той же роман на конкурс. Його не бачили, не читали, відкладали і відкидали, а потім раз – і в якийсь момент на сьомий рік твір здобув перше місце. Тоді я подумала: так, ми завжди самі шукаємо гроші, до когось звертаємося, принижуємося при виданні книги. Морально це дуже важкий процес, коли ти зробив справу, а не можеш її реалізувати. І я поставила собі за мету: цей роман не буду ніде друкувати. Він повинен бути оцінений на конкурсі «Коронація слова», тому що відчувала, він має відповідний рівень. І так вийшло, що з першого разу його помітили. Він взяв спеціальну відзнаку «Вибір видавця» у номінації «Романи». Як кажуть знавці конкурсу – це одна із найкращих відзнак, тому що вона дає право на видання твору. Адже видавець керується реальною вигодою і він не буде розмінюватися на твори, які не зацікавлять читача.

Тож коли я приїхала додому (16 червня відбувалося нагородження). А вже 17-го мені зателефонували з харківського видавництва «Фоліо» і запропонували співпрацю. Це тоді, коли у інших переможців минулих років є романи, які здобути призові І-ІІ-ІІІ місця, але їх жоден видавець не взяв. Ці автори змушені були видавали їх за призові гроші.

– Отже, роман «Реквієм для Рози» видавець взяв у роботу і він незабаром має побачити світ. Яким є цей твір, наскільки легко він читатиметься?

– Я вже уклала угоду із видавництвом «Фоліо» – одним із найпопулярніших видавництв в Україні. Зі свого боку скажу – легкого чтива не буде. Це однозначно. І це вже відзначили ті люди, які його прочитали.

Як сказав у своєму відгуку кандидат наук, доцент кафедри української літератури Донбаського педуніверситету, де викладає зарубіжну літературу Віктор Разживін, «Реквієм для Рози» – «неочікуваний роман у листах про тяжкі 1930-ті роки в Україні, присвячений тим, хто тоді вижив і хто помер. Героїня – музикантка, яку чекісти примусили працювати прибиральницею. Її робота – змивати кров після допитів. У книзі багато як натхненних, так і доволі важких сцен. Неповнолітнім краще не читати. Але письменницька робота чудова, я прочитав рукопис на одному подиху. Ця книга дає внутрішнє очищення, коли уявляєш описаний жах і співпереживаєш з персонажами все описане».

Тому чтиво важке. Події відбуваються на межі двох дуже віддалених у часі революцій – революції 1917 року, яку я вважаю найстрашнішою катастрофою історії, зокрема, слов’янського світу, і революції Гідності 2014 року. Сучасність переплітається з минулим. Показано нашу дійсність, коли я намагаюся дати відповідь на запитання: чому відбуваються революції навіть у наші дні. Показані сучасні наші Лубни до 2014 року – часу початку революції Гідності, яка відбулася на Майдані Незалежності. Описана наша довга Радянська вулиця, її так звані злачні місця. Бо там зустрічалися люди, там вони вели розмови і з цих розмов випливало сьогодення. Мене цікавив саме наш соціум. Що не задовольняло людей в цьому житті на даний період. Тому в романі досить багато реального. Воно ненав’язливе, але кидається у вічі. Захоплено також малесенький момент початку революції Гідності.

– Але повернімося до сюжету. Хто така Роза? Це ім’я головної героїні, яка її доля?

– Сама Роза – це чекістка. Вона по суті кат. Тому що таких Роз, було багато. Коли я почала шукати факти в історичному матеріалі, такі Рози були в Києві, такі Рози були в Полтаві, такі Рози були в Криму. І найцікавіше, що саме це ім’я співпадало. І там, і там, і там... І хоч вона є однією з центральних постатей роману, та твір присвячений не їй. Вона йде дуже яскравим персонажем, і тільки. Це щоб було зрозуміло назву «Реквієм для Рози».

В основі ж розповіді – долі людей, які стали жертвами режиму. Там є одна героїня історичного блоку. Це жінка без імені. Але вона є втіленням багатьох жінок. Вона артистка театру Скадовського та не першорядна. Вона була гарною зовні, але не була талановитою. Вона це сама усвідомлює. Хоча вона була талановитою піаністкою. За моїм задумом вона як би пише листи своєму коханому, довгі великі листи. Такий собі роман в листах всередині головної оповіді. Тому «Реквієм для Рози» – роман багатокомпозиційний.

Головний психологічний момент: під час тортур, які проходять у застінках НКВС, вона змушена на піаніно виконувати для катів «Реквієм» Моцарта. Уявляєте трагізм ситуації?! Водночас мені хотілось психологічно показати, наскільки добро повинно бути з зубами. Розумієте, беззубе добро воно буває дуже рідко. Чистого добра не буває взагалі. Саме це я хотіла сказати у творі. Звичайно там багата історична складова. Роман гостросюжетний. Він побудований на основі історичних документів. По перше в романі описано Київ 20-х років. Описані ті ж Каваєві бані, описаний той же євбаз (тогочасний базар). Описані надзвичайки, де катували людей. Без історичних, архівних даних я не змогла б його написати. Є там момент, коли зайшли у Київ поляки. Адже у Києві 14 разів мінялася влада. 14 разів! І тільки влітку 1920 року уже остаточно третій чи четвертий раз зайшли червоні війська. Тому довелося багато чого перечитати. Які мости підривали поляки при відході з Києва, які звірства чинили. Все це для того, щоб люди повірили. А для того, щоб люди повірили, треба щось і самому знати, розпитати, накопати.

– Чим для вас є роман «Реквієм для Рози» і взагалі роман, як літературний жанр?

– Роман для мене, як каже відомий літературний критик сучасності Михайло Наєнко, – це перш за все характерологія, а ні в якому разі не хронологія. Тому я навіть не вставляю чітких дат. Так задумано. Я мала на меті виставити на перший план характери людей, які показують наше і сьогодення і минуле, але не дату. Прив’язка до часу тут приблизна. Але головне – потрібно прочитати твір, щоб скласти власне враження про нього, чого я бажаю всім, хто цікавиться сучасною українською літературою і не тільки…

Інтерв’ю вів Олександр МІЩЕНКО

Читати більше

Ожилі тіні й «Метро до Кибинець»

          Напередодні сільського футуристичного фестивалю «Метро до Кибинець», який відбувся 6 серпня на батьківщині Михайля Семенка, варто було вдивитися в обличчя поета на старих фотознімках. Здається, він теж дивиться на нас: то по-дитячому розгублено, то самовпевнено, навіть зверхньо, а то й благально… Але в його очах немає байдужості. Час, у якому жив поет, основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), теж не був байдужим до Семенка. Та людська незбагненна жорстокість під час сталінського терору обірвала яскраве життя 1937 року.

         Перший маршрут, презентований в рамках проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», який нині реалізовує Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України, проліг «Слідами Михайла Семенка по Кибинцях». З Полтави до Кибинців вирушив своєрідний літературний автобус. По  дорозі для учасників маршруту старший викладач кафедри журналістики  Полтавського Національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка Оксани Зелік розповіла про значимість постаті Михайля Семенка в українській  літературі,  неповторність творчої манери письма. Семенкознавець, кандидат філологічних наук Галина Черниш з Хмельниччини цікаво й змістовно оприлюднила маловідомі факти біографії Михайля Семенка.

      Розпочалося дійство біля знаменитого ставка Трощинського ранковою екскурсією. Її провела Любов Якимчук, співзасновник футуристичного сільського фестивалю «Метро до Кибинець». Тут варто згадати, що поміщик Дмитро Трощинський, один з ініціаторів видання «Енеїди» Котляревського, заснував у Кибинцях бібліотеку й театр на ставку, в якому грали ролі батько й  мати  Миколи Гоголя. 

         Офіційне відкриття фестивалю вже надвечір оголосила голова сільради Людмила Мисяк. День села Кибинці теж відзначали 6 серпня, і селяни активно готувалися до свого традиційного свята, яке зазвичай скликає людей після пекельного трудового дня вже разом із першою зіркою в небі. 

          Поетичні читання в гамаку біля того ж таки ставка Трощинського зібрали віршувальників із Кибинець, Полтави, Києва, Хмельницького, Івано-Франківська, Житомира, Харкова, Дніпра, Лубен.

   Полтавщину на фестивалі представляли голова Полтавської обласної організації НСПУ Наталія Трикаш, Олена Задорожна, Олександра Чорна, Світлана Оленець та авторка цього допису. Долучилися до заходу й працівники бібліотек, науковці, творча молодь, шанувальники поезії рідного краю.  

       Особливі, я б сказала, цупкі враження залишилися в глядачів після перегляду мультимедійної вистави «Як повстав світ і загинув Михайль Семенко».   Автори вистави Євген Степаненко, Любов Якимчук, постановку здійснив Євген Степаненко. У ролях: Сергій Солопай, знаний журналіст Юрій Макаров, поети, які читали свої вірші в гамаку біля ставка, а також кибинчани.  

       Досить доречно певні ролі зіграв і не зовсім традиційний реквізит: патефон, велосипеди, тіні… Ожилі тіні поетів доби Розстріляного відродження постали із небуття й  розтривожили. Розстріляні тіні… І одна з них належала поетові, який передбачив у  вірші «Підземка» рухливі кілометри під Харковом і Києвом, та напевне найбільше мріяв про  метро до Кибинець. 

          Організатори фестивалю планують створити у селі альтанку біля Палацу культури, стилізовану під футуризм, яка може стати майданчиком для проведення різних культурних подій. Матеріали на її будівництво також закуплено дякуючи проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», який спільно фінансується Європейським союзом та реалізовується за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агенств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE.  Полтавська обласна організація НСПУ на чолі з Наталією Кірячок втілює в життя  цікаві й потрібні на Полтавщині задуми.

Раїса ПЛОТНИКОВА

Читати більше

«Метро до Кибинець» – захід, що об’єднає зусилля місцевих жителів села та відомих українських митців

     6 серпня у селі Кибинці на Миргородщині, де народився  і виріс поет-футурист Михайль Семенко відбудеться футуристичний сільський фестиваль «Метро до Кибинець».

     Фестиваль триватиме цілий день до пізнього вечора. «Спочатку ми вирішили відсвяткувати День Михайля Семенка, і для цього найкращим місцем була його Батьківщина – власне, те село, де він народився», – розповіла про мотиваційну складову проекту Любов Якимчук, співкуратор футуристичного сільського фестивалю «Метро до Кибинець». Після цієї спроби організатори наважилися організувати фестиваль, адже село має величезний «культурний бекграунд»: у Кибинцях було помістя Дмитра Трощинського, засновано бібліотеку і функціонував театр на ставку, в якому грав Микола Гоголь.

     На глядачів чекає насичена програма: екскурсія «Кибинці Семенка», художній майстер-клас для дітей від дизайнера Юрія Барабаша, демонстрація кращих зразків світової та української відеопоезії від фестивалю CYCLOP  та українських короткометражок, мультимедійна вистава, поетичні читання за участю відомих авторів.

     Як повідомила голова Полтавської обласної організації НСПУ Наталія Кірячок, Полтавщину на фестивалі представлятимуть Олена Задорожна Олександра Чорна, Олександр Пушко, Світлана Оленець та Раїса Плотникова.

  У рамках проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», який нині реалізовує Полтавська обласна організація НСПУ розроблено літературно-туристичний маршрут «Слідами Михайла Семенка по Кибинцях», презентація якого відбудеться під час фестивалю. Також дофінансовано постановку мультимедійної вистави під назвою «Як повстав світ і загинув Михайль Семенко». Режисером вистави, яку покажуть у рамках фестивалю є Євген Степаненко. Місцеві мешканці гратимуть разом із відомим акторами, а діти візьмуть активну участь у створенні декорацій. «Надзвичайно потрібно і важливо залучати людей до того, щоб вони були співавторами будь-якого проекту», – зазначила співкуратор фестивалю Галина Танай.

     Організатори фестивалю планують створити альтанку біля Палацу культури у Кибинцях, стилізовану під футуризм – як данина Михайлю Семенку. Альтанка стане майданчиком для проведення різних культурних подій. Матеріали на її будівництво також закуплено дякуючи проекту.

     Проект спільно фінансується Європейським союзом та реалізовується за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агенств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE.

     Партнери — Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського та Культурний проект «Метро до Кибинець».

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше

Літературні маршрути Полтавщини: історія, що не потребує легенд

Туристична стежка «Лесиними шляхами»

       Слова Йоганна Вольфганга Гете: «Хочеш пізнати поета – піди в його край» стали гаслом проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки», який  у квітні розпочала реалізовувати Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOICE. Проект спільно фінансується Європейським союзом.

Письменники, краєзнавці, працівники музеїв, представники влади і громади на місцях об’єдналися навколо спільної мети: розробити літературно-краєзнавчі маршрути, які б популяризували творчість Лесі Українки, Олени Пчілки, Григора і Григорія Тютюнників та Михайля Семенка. Проект пілотний, організатори переконані, що згодом кількість літературних маршрутів збільшиться. Спільна праця, ініціатива, участь громади на місцях, іноземний досвід мають у цьому допомогти. Докладніше про проект розповідає голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України Наталія Кірячок.

­­      – Як виникла ідея літературних маршрутів? 

     – З цією ідеєю повернулася з тренінгу наша колега – полтавська поетеса і журналістка Інна Снарська (Дідик). Для нас дуже важливо брати участь у подібних заходах, це можливість спілкування у творчому середовищі і обміну досвідом. Ідея Інни Станіславівни одразу знайшла підтримку, але непросто було визначитися, які постаті обрати, щоб на їх малу батьківщину та особливі для них місця прокласти літературно-краєзнавчі маршрути. Адже чи не кожен куточок області пов’язаний із життям відомих письменників. Спочатку мова йшла про десять імен: хотілося популяризувати творчий спадок і Павла Загребельного, і Анатолія Дімарова, і Олеся Гончара, і Феодосія Рогового, й інших видатних полтавців... Врешті, зупинилися на таких постатях, як Леся Українка, Олена Пчілка, брати Григір і Григорій Тютюнники, Михайль Семенко. Відповідно до цього, проект охоплює Гадяцький, Зіньківський і Миргородський райони, де заплановано осучаснити музейні експозиції, що вже існують і створити нові, використовуючи європейський досвід, а також розробити, випробувати й запропонувати туристам маршрути із заходами більш різноплановими, ніж відвідування місць, пов’язаних із життям і творчістю письменників.

Інна Снарська – керівник майстерні з розробки
літературного маршруту «Лесиними шляхами» в Гадячі

­­      – Ситуація в кожному місті різна. Готових рецептів, напевне, немає... З чим доводиться працювати в першу чергу?

­­    – У кожному випадку ми намагаємося всебічно вивчити ситуацію, налагодити ефективні комунікації і плідну співпрацю з місцевою громадою. Від зацікавленості громади залежить надзвичайно багато. Ми намагаємося більше слухати людей, створювати спільне бачення, разом шукати способи реалізації ініціатив, спираючись на потужний потенціал учасників. Люди, яких об’єднала ця ідея, насправді заангажовані, працюючи з ними, багато для себе відкриваєш.

Зараз творчі майстерні по створенню маршрутів у кожному районі активно працюють. До проекту приєднуються нові учасники. Так, наприклад, на обласному святі «Дивоцвіт Лесиного гаю» команда проекту зустріла цікавих людей, яким не байдуже, яким буде маршрут – цьогорічного лауреата літературно-мистецької премії імені О. Пчілки, актора і режисера кіностудії ім. Довженка, краєзнавця, члена Національної спілки письменників України Володимира Костюка та директора Національного видавництва дитячої літератури «Веселка» Олексія Бондаренка.

Н. Кірячок з В. Костюком та О. Бондаренком

Звичайно, проблем чимало. Шкільний «тютюнниківський» музей у Шилівці виріс зі звичайного тематичного куточка у класі. Та спробуйте знайти в селі бодай найскромніше нагадування про них на позашкільній території. Не знайдете, бо його просто немає!

Колишнє приміщення школи в с. Шилівка

І це при тому, що село, в якому народилися автори роману «Вир» та безсмертних новел, перетинає жвава автотраса Полтава–Гадяч–Ромни. Однак на під’їздах до нього ніхто й досі не здогадався встановити навіть звичайного інформаційного стенда. Відсутня у Шилівці й хоча б одна на двох братів-класиків меморіальна дошка. Як, до речі, й у місті-райцентрі Зінькові. Попри те, що саме туди ходив у старші класи Григорій Тютюнник, а його молодший брат Григір навчався тут у ремісничому училищі. Якщо за радянських часів таке обережне ставлення до цих, м’яко кажучи, не зовсім радянських письменників ще можна було якось пояснити, то тепер воно виглядає дивним «пережитком минулого».

А чи багато хто знає, що село Кибинці Миргородського району, де народився і виріс поет-футурист епохи розстріляного Відродження Михайль Семенко, називали «українськими Афінами»?

З Кибинцями пов’язані імена поміщика Дмитра Трощинського – представника гадяцької полкової старшини, який мав тут маєток, що був одним з основних осередків української культури, і Миколи Гоголя. Батько письменника Василь Гоголь-Яновський був управляючим маєтків Трощинського.

Що в селі залишилося з тих часів? Нічого. Лише ставки (на ставках Трощинського показували вистави прямо на воді. Тому про Кибинці казали: «Афіни. Трощинські Афіни»).

     – Які проблеми Ви бачите на шляху розвитку культурного туризму?

     – Нашою одвічною проблемою є те, що не дивлячись на багату історію, на те, що не потрібно щось вигадувати, створювати легенди, щоб зацікавити мешканців свого краю й іноземців, ми часом не маємо спільного бачення щодо об’єкту туристичного маршруту. Наприклад, тільки Полтавщина пов’язана з численними письменниками зі світовим ім’ям – Леся Українка, Микола Гоголь, Тарас Шевченко. Цей список можна продовжувати. Але аби вийти на європейський рівень, потрібно розвивати міжсекторну співпрацю. І кожен тут повинен виконувати власну місію. Митці – працювати на концепцією, науковці – досліджувати і відкривати нові сторінки життя й творчості, влада – розробляти та фінансувати відповідні програми, бізнес – інвестувати у культурний туризм, а громада від того лише виграє. Подібні приклади маємо в Польщі.

Вказівник на стежку. Без нього її неможливо знайти.
Польща, Pszczeliny

      – Польський досвід роботи НГО у сфері культурного туризму. Що і за яких умов можна використати у нас? 

     – Перш за все, вражає навігація, можливість легко знайти туристичний об’єкт. Друге – життєздатність і довготривалі перспективи реалізації творчих ініціатив. У нас, на жаль, багато НГО живуть від проекту до проекту, в Польщі подібні організації мають можливість провадити господарську діяльність, яка приносить прибуток, безпосередньо, а не шляхом заснування нової юридичної особи. Це значно спрощує роботу. Крім того, кожна фірма або особа має можливість переказати один відсоток свого податку на користь організації, цінності якої вона поділяє. Ну і звичайно, оприлюднення звітів є обов’язковим, що збільшує довіру. А все разом додає неурядовій організації стабільності, скеровує її діяльність у майбутнє і дає можливість це майбутнє формувати. Ми, на жаль, не маємо таких переваг.

Інформаційні стенди очікують на туристів.
Польща, Pszczeliny

У Бещадах відвідали багато цікавих об’єктів, зокрема, Kino Końkret – місце у маленькому селі, де бажання, помножене на креативність перетворило закинуту напівзруйновану стайню у кінозал з мистецькою кавʼярнею. Власне, за часів комуни це була звичайна стайня. Часи змінилися, колгоспи розпалися, залишилося приміщення, яке довгий час стояло порожнє. Одного дня виникла ідея кінозалу, де буде збережена історична атмосфера повоєнних Бещадів – краю, де од віку жили разом різні народи, аж до того часу, коли були примусово розселені по світу. Чотири стовпчики, погризені кіньми, таблички з їх іменами, смішна пожовкла інструкція праці, давні світлини, які дивом збереглися... Зараз це кінозал, місце зустрічі творчих людей і тих, хто приїздить сюди в пам’ять про близьких, яких невблаганне колесо історії у повоєнні часи розвіяло світом. А скільки подібних місць, де оживає минуле, маємо на Полтавщині?

Мистецька кав’ярня Kino Końkret. Польща

     – Які можливості для співпраці Ви побачили під час поїздки?

   – Важливим є те, що ми отримали можливість спілкуватися з громадськими організаціями, які працюють в подібних до нашого напрямках – культурний туризм, просвітницька діяльність, творчі проекти, а також ініціативи, спрямовані на збереження пам’яті і міжкультурний діалог. Найголовніше те, що з нашими колегами ми сповідуємо подібні принципи. Нам не довелося витрачати багато часу, аби знайти точки перетину і спільне бачення. Досить швидко ми перейшли до планування спільних проектів.

Наталія Кірячок, Олена Гаран, Марія Гаєвська, Йоланта Ярецька
у мистецькій кав’ярні Kino Końkret

     – Як Ви бачите подальший розвиток маршрутів?

     – Хотілося, щоб літературні маршрути діяли не від події до події, як це часто буває. Раз на рік, переважно в день народження письменника, відбуваються літературно-мистецькі свята. Але для того, щоб маршрут діяв постійно, потрібні нові форми роботи: літературне та розмовне кафе, літературні квести та вікторини, мандрівки місцями, описаними у творах письменника, екскурсії з сучасних українськими письменниками. Добрий приклад – авторські екскурсії «Їздець-туру» в Івано-Франківську. Їх проводять одразу двоє письменників – Тарас Прохасько і Василь Карп’юк. Говорять не лише про літературу – тут і музика, і політика, і історія початку ХХ сторіччя. Про сучасників  теж можна дізнатися – показують, наприклад, балкон помешкання Юрія Андруховича, кав’ярню, де зароджувався Станіславський феномен, та проводять вулицею, де відбуваються події роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія». До речі, засновницею проекту «Іздець» є Галина Танай, з нею та з письменницею Любов’ю Якимчук ми працюємо над створенням літературного маршруту на Батьківщину поета-футуриста Михайля Семенка у селі Кибинці Миргородського району. 6 серпня відбудеться його апробація, екскурсія розпочнеться від озера Трощинського, а проведе її Любов Якимчук.

     Звичайно, найбільшим сподіванням команди проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» є те, що проект дасть поштовх до покращення інфраструктури обраних маршрутів. Ми активно над цим працюємо, переважно влада йде нам на зустріч, бере на себе роботи пов’язані з облаштуванням території, під’їзду до пам’ятних місць. Хоча залишаються й глобальні проблеми, тут варто згадати дорогу з Полтави до Гадяча, стан якої бажає кращого.

Спілкуючись зі своїми колегами-письменниками з інших областей, дізналася, що багато з них ніколи не бували у «Лесиному Гаї», не чули про маленький шкільний музей братів Тютюннників у Шилівці, не проходили стежками Кибинців. Тому в першу чергу будемо популяризувати маршрути серед творчих людей. Переконана, люди мистецтва почерпнуть у цих мальовничих куточках Полтавщини натхнення та творчу наснагу. А загалом, на літературній карті Полтавщини безліч достойних імен письменників-земляків, є над чим працювати, є кого популяризувати та шукати шляхи до переосмислення творчості. Зараз розпочали працю над електронним порталом «Літературні маршрути Полтавщини». Це своєрідний путівник у край, який неодмінно треба відвідати, аби наблизитися до розуміння величі Геніїв.

Розмовляла Олена ГАРАН

Читати більше

«Григір Тютюнник: життя у слові» – зустріч у Полтаві

На Полтавщині продовжується проведення літературних зустрічей до 85 річниці від дня народження письменника-земляка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Григора Тютюнника, ювілей якого відзначатимуть у грудні.

Сьогодні в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П.Котляревського відбулася зустріч із літературознавцем, педагогом, доктором філологічних наук, професором, членом Національних спілок письменників, журналістів і краєзнавців України Олексієм Неживим та презентація його видань: книжки «Уклін рідній землі полтавській» і електронного посібника «Григір Тютюнник: мить і вічність».

Захід, котрий став продовженням літературних зустрічей «Григір Тютюнник: життя у слові», які розпочалися на Зіньківщині в Шилівці – рідному селі письменника, відвідали чимало прихильників творчості видатного полтавця, серед яких учителі, працівники бібліотек, представники Національної спілки письменників України, Полтавської спілки літераторів та інші.

Прес-служба ПОО НСПУ

Читайте також: Олексій Неживий. Уклін рідній землі полтавській

Читайте також: Олексій Неживий. Дорогами життя і творчості

Дивись також: В обласній бібліотеці говорили про творчість Григора Тютюнника

Читати більше

Дорогами життя і творчості

 Проект літературно-краєзнавчого туристичного маршруту «Земляки», яким опікується обласна організація Національної спілки письменників України (голова Наталія Трикаш), набуває на Полтавщині все більшого і розголосу і розмаху. Особливо радує конкретна участь у збереженні й популяризації культурних надбань місцевих громад. Так, Зіньківська міська рада вирішила подбати про створення літературного музею, де буде висвітлено життєвий і творчий шлях Миколи Зерова, Дмитра Нитченка, Григорія і Григора Тютюнників та багатьох інших письменників рідного краю. На засіданні оргкомітету очільники міста разом із краєзнавцями й письменниками окреслили перспективи захоплюючого літературного маршруту, а далі зацікавлена розмова продовжилася в Шилівській ЗОШ І-ІІІ ступеня, де планується обладнати нові експозиції літературного музею Шевченківських лауреатів Григорія і Григора Тютюнників.

Знову перечитуємо твори талановитого майстра, де рідний край живе у художній довершеності, характерах, історичних подіях, пейзажах, описах і численних власних назв рідного краю, топонімів. Наприклад, оповідання Григора Тютюнника «Поминали Маркіяна»: «Якось за Махна пішли миз ним на базар. Я – товару на чоботи купить, а Маркіян – «подивлюся, що воно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні». Приходимо в Зіньків, а там війська – курці ніде клюнути. І ні одного пішого. Все на конях та на тачанках. Ну, думаю, тут побазаруєш…»

А ще в повісті «Вогник далеко в степу» описано шлях учнів ремісничого училища від Шилівки до Зінькова, з обов’язковою зупинкою біля Писаревого лісу, згадується і Нарбуд, тобто Народний дім, що побудований Зіньківським земством у 1910 році і потребує тепер збереження як історична пам’ятка.

Саме в Шилівці – рідному селі – маленького Г. Тютюнника спіткала життєва трагедія, коли в 1937 році були репресовані його батько й дядько. Тому найбільш помітна відмінність у всіх відомих автобіографіях письменника – це відомості про батька Тютюнника Михайла Васильовича. У першій, що написана 1 липня 1957 року, коли Г. Тютюнник вступав до Харківського університету, про батька говориться тільки те, що він працював у колгоспі й 1941 року помер. А вже в автобіографії від 7 березня 1962 року студент випускного курсу зазначав: «Батько Тютюнник Михайло Васильович помер в 1948 році».

Як пояснити таку розбіжність? Можливо тим, що до закінчення навчання в університеті вже прийшов якийсь документ, де й була довільно вказана дата смерті батька.

У епістолярній автобіографії від 30 липня 1966 року, яку Григір Тютюнник написав у формі листа на прохання краєзнавця Петра Ротача, зазначається: «У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік». Однак в автобіографіях студентської пори Г. Тютюнник писав, що із родичів ніхто не був засуджений.

У архівній кримінальній справі по звинуваченню Тютюнника М.В. сказано (цитуємо мовою оригіналу, зберігаючи лексичні й правописні особливості): «Выписка из протокола №9 заседания Особой Тройки УНКВД по Полтавской области от 4 – 5 декабря 1937 года.

 СЛУШАЛИ: Дело №2560 Зиньковского РО НКВД по обвинению: Тютюнник Михаил Васильевич – 1897 г. рождения, украинца,  уроженца и жителя с. Шиловка Зеньковского р-на Полтавской области, кулака расскулаченного, служил в петлюровской армиии, в армиии Деникина. До ареста работал в колхозе, по ст. 54 – 10 ч. 1 КК УССР.

ПОСТАНОВИЛИ: Тютюнник Михаила Васильевича заключить в ИТЛ на ДЕСЯТЬ лет, считая срок с 30 ноября 1937 года». Слідство було проведено дуже швидко: 30 листопада – арешт і обшук, а вже 4 грудня – обвинувальний висновок і в той же день –  вирок.

Ніякої власності до 1917 року Михайло Тютюнник не міг мати, адже він був неодружений і жив у сім’ї батька, який не був багатієм, бо на сім’ю з п’яти осіб припадало менше 10 гектарів землі, та й ніякого шинку Тютюнники ні до революції, ні після неї не мали. Не міг М. В. Тютюнник служити і в Зіньківській поліції, адже не досяг віку 20 років, шилівці також добре знали, що ні в яких військах він теж не служив, і розкуркуленим не був. Ще в архівній справі знаходиться документ, що Тютюнник М.В. прибув 2 березня 1939 року із Сороклага на Біломоро-Балтійський комбінат – м. Медвежогорськ у Карелії. Наступний документ – постанова президії Полтавського обласного суду від 29 грудня 1973 року про відміну несправедливого вироку Тютюннику М.В. «за відсутністю складу злочину».

У родині Тютюнників першим заарештували старшого брата Павла Васильовича Тютюнника. Це сталося 1 жовтня 1937 року, а вже 13 листопада судова Трійка НКВС по Полтавській області на закритому засіданні оголосила вирок – П.В. Тютюнника розстріляти, майно, що належало йому, конфіскувати. Двадцять п’ятого листопада того ж року смертний вирок було виконано в Полтавській тюрмі. А 31 березня 1965 р. П.В.Тютюнник був реабілітований Полтавським обласним судом.

Нещодавно вдалося встановити, що репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері – Сивокінь Михайло Тимофійович. Його заарештували ще 20 лютого 1930 року разом із рідним братом Сивоконем Карпом Тимофійовичем та односельцем Сивоконем Єгором Івановичем.

У постанові про порушення кримінальної справи за ст. ст. 54 – 13 і 54 – 10 ч.1 КК УРСР говорилось (передаємо мовою оригіналу), «что указанные граждане в период белогвардейских властей оказывали им содействие в расправах с революционным крестьянством, проводя систематическую контрреволюционную агитацию, противодействуя социалистическому переустройству села, срывая все проводимые на селе советской властью кампании».

Звичайно ж у довідці Шилівської сільради підтверджувалося їх куркульське  походження,  колишнє членство в Спілці хліборобів-власників, а односельці, особливо Федот Буденний, в протоколах допитів наводили чимало прикладів антирадянської агітації. Постановою судової трійки при колегії ГПУ УРСР від 28 квітня 1930 року всі троє засуджені до п’яти років висилки в північні райони.

Довідка прокуратури Полтавської області про реабілітацію Сивоконя М.Т. від 13 лютого 1989 року так і залишилася в архівній справі, адже його близькі родичі в селі Шилівці вже не проживали. Отож цей сумний документ теж стане складником музею.

У своєму першому літературному творі – новелі «В сутінки» Григір Тютюнник устами головного літературного героя, малолітнього хлопчика, який залишився без батька, висловив і свої сподівання: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким».

Отож дослідження тривають, бо в рік Григора Тютюнника на Полтавщині має з’явитися музейна експозиція його пам’яті, що стане основою нового літературно-краєзнавчого туристичного маршруту.

Буденщина теж велична, бо вона – правда, – згадуються такі слова Григора Тютюнника.

Олексій НЕЖИВИЙ

Читати більше

Незабаром у Полтаві - презентація книжки Олексія Неживого «Уклін рідній землі полтавській»

13 липня 2016 року о 12:00 у літературній вітальні Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського (м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 17) відбудеться презентація книжки професора Олексія Неживого «Уклін рідній землі полтавській» до 85 річниці від дня народження письменника-земляка, лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка Григора Тютюнника.

Прес-служба ПОО НСПУ

Читайте також: Олексій Неживий. Уклін рідній землі полтавській

Читати більше

Як «здобрюють коріння» Полтавщини в журналі «Українська культура»

Отож, почнемо із самого початку, тобто із вступного слова-звернення  редакції журналу «Українська культура»: «Чи можна жити сучасним ритмом і вловлювати майбутні вібрації, не шукаючи витоків, не здобрюючи коріння, проносячись життям галасливим болідом або просуваючись інертним тілом?» Йдеться тут про №6 2014 року щомісячного всеукраїнського  журналу «Українська культура», де вміщено матеріали для теж всеукраїнського і культурологічного  проекту «Ми –  Україна: Полтавщина». Скориставшись риторичними закликами редакції, не просуватись інертним тілом і шукати витоків, відкриваю журнал на с. 34 – 35. Зачарований назвою «Із полтавських плеяд» (!?), вдивляюся у знайомі обличчя славетних полтавців, де під овальними фото вміщено не тільки ім’я, прізвище, але й коротка розповідь про заслуги на ниві вітчизняної культури. Ось і Віра Роїк – талановита народна вишивальниця, Герой України. Дивлюся і, як кажуть, очам не вірю, адже на фотографії сучасна письменниця з Лубен Наталя Баклай…

Читаю короткий текст про Марію Башкирцеву й дізнаюсь, що «талановита дівчина-художниця з полтавського села Гайворон». Однак, пам’ятаючи заклик редакції щодо шукання витоків, згадую, що та народилася в селі Гавронці (тепер Диканський район Полтавської області).

Про Раїсу Кириченко зазначено, що вона заслужена артистка України і лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка. Тут теж потрібне уточнення, адже ще в 1979 році талановита співачка стала народною артисткою. Є тут і правописний недогляд, бо слово заслужена пишеться з маленької літери, а от Державна премія з великої.

Письменника Євгена Гребінку названо «українсько-російським письменником», а про Миколу Гоголя сказано: «Видатний прозаїк і драматург, творчість якого однаковою мірою належить російській та українській літературі».

– От би ще дізнатися, хто, як і навіщо оту однакову (!) міру визначав, – думаю.

А Іван Котляревський, за оцінкою журналу «Українська культура» – «Письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури…». Тут для пояснення згадаємо, що поети й драматурги це ж і є письменники, а зачинателів сучасної літератури взагалі не буває в світі, бо є тільки сучасні письменники, або творці сучасної літератури, її представники і т.д.

Для подальшого натхнення знову процитуємо закличне слово редакції: «Чи вистачить духу не тільки мати власну позицію, а ще й відстоювати її?» Тому не дивуємося, що Олесь Гончар, на їх думку, був редактором журналу «Всесвіт» (насправді редактором журналу «Вітчизна»), фотохудожник з Лубен Володимир Білоус – літературознавець (жодного літературознавчого джерела так і не вдалося знайти, окрім того, що фотографував письменників і розповідав про це в інтерв’ю). Перебільшеним є твердження, що приятель майбутніх декабристів Василь Капніст «намагався вивести Україну з-під ярма Російської імперії», однак в його найвідомішому драматичному творі – комедії «Ябеда» – тільки сатирично відображено аморальні вчинки тодішнього чиновництва, а «Ода на рабство» мала антикріпосницький зміст.

Зараховуючи до полтавської плеяди деяких митців, чомусь не говориться про їх зв’язки з полтавським краєм, як наприклад, Іван Кавалерідзе (автор пам’ятника Тарасові Шевченкові в Полтаві (1926), письменниця Оксана Іваненко (народилася в Полтаві), чи Григір Тютюнник (народився в с. Шилівка Зіньківського району). А про його старшого брата Григорія Тютюнника, теж Шевченківського лауреата, в плеяді не згадується зовсім.

– Може тому, що говориться в окремій публікації, –  думаю.

Промовистим свідченням того, як не треба «здобрювати коріння» є стаття в журналі «Українська культура» такого собі автора KAIROS під назвою «Вир недоговореного» (с. 40 – 41). Йдеться у ній про історію написання Григором Тютюнником кіносценарію за романом «Вир» старшого брата Григорія Тютюнника. Читаю текст і без особливих труднощів знаходжу добре знайомі слова, вислови, речення, абзаци, навіть цитати із джерельних матеріалів, інколи в скороченому вигляді, однак без жодних бібліографічних посилань, навіть згадки про їхні назви. Наприклад, при цитуванні тексту із книжки «Панорама найновішої літератури в УРСР  (Мюнхен: Пролог, 1963), KAIROS (не хочеться називати цього «культурного» плагіатора автором) згадує тільки про якесь мюнхенське видавництво, хоча цитату із коментаря упорядника наводить, а потім переказує її своїми словами.

Для підтвердження процитуємо первісний текст: «На відміну від всіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався «розширенням творчих меж соціалістичного реалізму» в той спосіб, що замість давати клясові мотивації вчинків своїх героїв умотивував їх з чисто природного людського погляду. Суцільного твору не вийшло, бо примусова тенденція мусіла бути, але окремі його частини вражають читача щирою правдою».

Порівняємо тепер із його запозиченням у журналі «Українська культура»: «На відміну від усіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався розширенням творчих меж соціалістичного реалізму». Цю особливість «Виру» дуже тонко відчував і Григір. Тож у своїй сценарній версії роману він робив акцент саме на природних, а не класових мотивах вчинків героїв роману». [c. 40]

Уперше уривок із кіносценарію Григора Тютюнника за романом Григорія Тютюнника «Вир» було опубліковано саме в газеті «Літературна Україна» (11 серпня 2005 року) із моїм переднім словом «…Щоб вирости їм у поему краси…», далі з’явилося   наукове  дослідження: «Кіносценарій Григора Тютюнника за романом Григорія Тютюнника «Вир» (журнал «Бахмутський шлях», 2005. − № 1-2. − С. 18-20). І тільки в 2013 році цей мистецький твір вийшов друком в окремому міні-форматному виданні: Тютюнник Г.М. Кіносценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир» / Григір Тютюнник; підготовка тексту, передм. О.І.Неживого. – Луганськ: Янтар, 2013. – 184 с. Публікацію здійснено за автографом, який зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України.

Отож, на завершення знову звертаюсь до пафосної, а тому безпредметної риторики  цього числа журналу «Українська культура»: «Чи є потреба витрачатися на роз’яснення ніби очевидного й безсумнівного, гупаючись у стіну байдужості?». Вважаю, що байдужими не тільки до культурних надбань Полтавщини, але й професійної етики журналіста  виявилися самі працівники журналу із такою багатообіцяючою назвою. Хіба не так?

Олексій НЕЖИВИЙ

Читати більше

Раїса Плотникова отримала спеціальну відзнаку «Коронації слова – 2016»

Днями відбулася церемонія нагородження переможців Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2016». Про це йдеться на офіційному сайті конкурсу.

Серед нагороджених – і письменниця з Полтавщини Раїса Плотникова, яка отримала спеціальну відзнаку «Вибір Видавця» за роман «Реквієм для Рози».

Полтавська обласна організація НСПУ вітає знану авторку з Лубен із нагородою та бажає невичерпної наснаги й подальших творчих злетів!

Прес-служба ПОО НСПУ

Читати більше