Павло Стороженко. «Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ» (із 13-го сонету)

У «Полтавській криниці» №3 (від минулого року) надруковано вінок сонетів «По той бік ріки» Олени Гаран. Передусім хочу зазначити, що цей жанр – вінок сонетів став досить рідкісним, можна навіть сказати антикварним. Його залюбки «плели» поети-класики, а в наш час початківці і молоді поети вінки майже не «плетуть. Чому? Та важко ж! Вінок – це складна архітектоніка. Мені здається, варто нагадати, що це таке – вінок сонетів. Зазирнемо в «Поэтический словарь» А. Квятковського (Издательство «Советская энциклопедия», Москва, 1966). 

«Вінок сонетів – архітектонічна форма поеми, яка складається з 15 сонетів. В. с. будується так: тематичним і композиційним ключом (основою) є магістральний сонет (або магістрал), який замикає собою поему; цей, п’ятнадцятий за ліком, сонет пишеться раніше інших, у ньому міститься задум усього В.с. Перший сонет починається першим рядком магістрала і закінчується його другим рядком; перший вірш другого сонета повторює останній рядок першого сонета і закінчується цей сонет третім рядком магістрала. І так далі – до останнього 14 сонета, який починається останнім рядком магістрала і закінчується його першим рядком, завершуючи собою коло рядків. Таким чином, 15, магістральний сонет складається з рядків, які послідовно пройшли через усі 14 сонетів. 

В.с. винайдений в Італії в 13 ст. Це вельми важка поетична форма, яка вимагає від поета виняткової майстерності (особливо в доборі виразних рим)..» Переклад П.С. 

За час, потрібний для написання вінка сонетів, можна швиденько «натачати», у верлібрі чи будь-якому простенькому розмірі, цілу збірку поезій. 

Але вінок – це вищий пілотаж. Це чисте мистецтво. Власне, мистецтво заради мистецтва, яке вимагає архітектонічної вправності, образної тяглості і впертої працьовитості. 

Я щось не пригадаю, хто із полтавських поетів впродовж останніх десяти років «грішив би» схильністю до плетіння вінків? Може, когось не помітив? Нехай мені підкажуть. І справа не тільки в тому, що Олена Гаран написала вінок сонетів. Вона зробила це класно, зразково. 

Перечитавши вінок вперше (ознайомлюючись) і вдруге (із задоволенням), я упіймав себе на думці: коли вона встигла так вирости? Тут, у Полтаві, чи в Польщі, де нині працює? За свідченнями багатьох літераторів на чужині мовна чутливість особливо загострюється. 

(Між іншим, я тихо порадів, що Оленин вінок майже оминули коректорські «недочитки». Є одна. Але майже непомітна. Вінок вийшов граційно виструнчений. Текстам інших авторів, на жаль, не так поталанило). 

Зазвичай (а цьому «зазвичай», напевне за сорок років) я виписую з текстів рядки чи фрагменти, які привернули увагу оригінальною образністю, несподіваним кутом бачення, небуденною логікою.

У знекровленість трав, у зневодненість злив… 

З 1-го сонету

* * * 

А стежина від мене у хащі біжить… 

З 1-го сонету

* * * 

Кожне слово моє примерза до ріллі… 

З 3-го сонету

А ось містична акварель: 

Про відмову від втечі у світ, що зумів 

Зупинити мене між землею і небом. 

Про утоплені в повінь оголені верби. 

Про луну,що доносить притишений спів… 

З 5-го сонету

* * * 

У великому місті сховатися просто. 

… 

У великому місті немає слідів… 

З 8-го сонету

* * * 

Я заплющую очі. Вповільнюю час… 

З 8-го сонету

* * * 

Я мовчу. І луна відбивається всоте 

Від мовчання мого. Я чіпляюсь за мову… 

З 11-го сонету

А ось погляд у саму себе. Що вона там побачила?

…Відкриваючи пустку. В її глибині 

Причаїлось налякане: хто ти? 

З 13-го сонету

* * * 

Дощ осінній витоншує стіни світів… 

З 14-го сонету

* * * 

Рядки з 10-го сонету нагадують наскрізний епізод в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Він проходить як лейтмотив у цьому великому полотні і прояснює витоки назви роману. А ось його поетичний відгук в сонеті: 

А з камінчиків, скелець маленькі дівчатка 

Викладають мій спомин про світ, що вже згас… 

З 10-го сонету

І дотичне: 

Викладати свій світ із каміння і скла 

Скалок снів, павутиння, некошених квітів? 

З 13-го сонету

Я не знаю, читала Олена Гаран роман Оксани Забужко, чи ні. Може, й не читала. Але тихий перегук мені таки вчувається. На підтвердження цієї алюзії можна було б зацитувати фрагменти роману. Але!.. Розлогість прози О. Забужко затінила б, мабуть, стрункі поетичні рядки. До того ж, наразі ми говоримо про вінок сонетів, а роман згадали принагідно. Хоча він гідний окремої уваги. І поза великий обсяг (більше 800 стор.) читається легко і невідривно. 

Але повернемося до вінка сонетів. Він сплетений з абстрактних образів і пейзажних начерків. Вони легким, природним чином перетікають один в одного. Сюжетних «швів» немає. Бо, власне, вінок – жанр безсюжетний. У ньому годі шукати чітко окреслених предметів як суб’єктів дії. У вінка інший зміст: він передає мінливість душевного стану. Він дещо нагадує абстрактне малярство. Хоча говорити про цілковиту подібність було б дещо скоропально. 

Вінок сонетів Олени Гаран, поза його жанрову осібність, мені особисто імпонує ще тим, що він не став у ряд традиційної «сільської» поезії. Для якої характерні сюжетність, образи, підказані українським селом, безумовний позитивізм народних типів, мелодизм. Ні, я не проти всього цього. Я за різноманітність. Тим більше, якщо вона досягається за допомогою жанру вишуканого, який апріорі вимагає тонкого вміння і неабиякої наполегливості. 

Павло СТОРОЖЕНКО

м. Полтава