Павло Стороженко. Кам'яними сходами вниз, у старе місто (переклад із німецької)

Хуан Фернандес. «Чотири грона винограду» (ісп. «Cuatro racimos de uvas colgando»), XVII ст. 

Низку німецьких віршів для перекладу я вибрав з цікавого, на мій погляд, видання «Найкращі історії про вино» («Die schönsten Geschichten vom Wein»). Врешті, таку тематичну добірку, саме – про вино, я зустрів уперше. До того ж, у гарному оформленні, можна сказати – любовному. 

У невеличкій крамничці Червоного Хреста, на повороті кам’яних сходів, які ведуть з верхньої частини міста до історичного центру, можна було придбати найнесподіваніші предмети: від ручної вишивки і домашнього начиння до одягу і книжок. Люди здавали сюди речі, власне, віддавали задарма, знаючи, що виручені гроші підуть на допомогу хворим, нужденним, просто біднякам у інших країнах. 

У крамничці все було дешево. Принагідно я купив ще одну книжку – основний труд Отто Вайнінгера «Стать і характер». Я чув прізвище цього психолога ще за радянської доби. Але тоді було досить важко роздобути щось цікаве для читання, окрім хіба що творів з марксизму-ленінізму. 

Якось так вийшло, що книжку про вино я прочитав, а Отто Вайнінгера – тільки «надгриз». Як сказала б моя знайома вчена філологиня: «Це переконливо свідчить про ваші схильності.» 

Нижче крамнички, власне, й починалося старе місто. З нашого погляду, навіть дуже старе. В ньому збереглися в доброму стані церкви, монастирі і приватні будинки 12-14 століть. Місто Швебіш Галль мало_щастя. У Другій світовій війні його не розбомбила союзницька авіація. У ньому не було військових об’єктів і виробництв. Воно затаїлося в межигір’ї Швабських Альб, і потужні американські й англійські ескадрильї бомбардувальників проскакували далі, на схід і північ Німеччини. 

Середньовічний колорит, неторканність давньої архітектури приваблюють багато туристів, місто є бажаним для поселення серед науковців на пенсії, державних службовців у відставці, просто – заможних людей. Не зважаючи на свій скромний розмір (як наш райцентр), у місті багато культури. Згадаю хоча б два музеї: Старих майстрів (там я вперше побачив у оригіналі Лукаса Кранаха-Старшого, причому не в одному примірникові). І неподалік – музей сучасного мистецтва, включно з модерністами. 

Тут я відчув різницю між фразами «відвідувати музей» і «ходити до музею». Остання фраза, мені здається, ближча до тривалого, повторюваного процесу. Саме він пасує до цих прекрасних музеїв, де великі експозиції дбайливо оформлені й ретельно періодизовані. 

Прикметно, що музеї створені коштом місцевого уродженця пана Вюрта, який видає солідні суми на культурне просвітництво своїх земляків. До речі, пан Вюрт чи не найбільший у світі виробник різних кріплень, з’єднань, метизу і різноманітних саморізів. Цей виріб відомий усім сучасним чоловікам. Від церкви Святого Михаїла, розміщеної на узвишші, донизу, утворюючи природний амфітеатр, спадають важкі кам’яні сходи – ідеальне місце для облаштування концертів, вистав, різних імпрез. 

У цьому місті почуваєшся затишно, попри те, що ти – іноземець. Мені доводилося прогулюватися вночі – без жодної остороги на «человеческий фактор». І високі зорі над Швабськими Альбами цілком приязно спо- стерігали за моїми пересуваннями. 

Утім, повернемося до віршів. Як написали на суперобкладинці укладачі книжки про вино: «Читайте і насолоджуйтесь!»

* * *

Серед напоїв вино найкорисніше, 

Серед ліків – найсмачніше, 

Серед продуктів – найприємніше. 

                            Плутарх 

* * *

Хоч грішник я уже старий, 

Та розрізняю суті. 

Не зношу я стакан пустий. 

Щось в ньому має бути. 

Чом дзенькіт знов такий сухий? 

Де кельнер? Озовися! 

В стакан вина мерщій налий, 

Зволож його по вінця. 

Отак мене між двох стихій 

Хита багатократно. 

Стакан – по вінця – знов сухий… 

Не можу довго ждати! 

                        Вільгельм Буш 

* * *

Не впивався врешті з нас? 

Юність – це сп’яніння без вина. 

П’ють літні, щоби молодими здатись 

І це вина чудова здатність.

Життєві клопоти розвіє, 

Це виногрона здавна вміють. 

                       Йоганн Вольфганг Гeте 

* * *

Дівчата й скляночка вина 

Лікують від всіх бід. 

А хто не п’є й не обійма, 

Й собі,мабуть, обрид. 

                       Йоганн Вольфганг Гeте 

* * * 

Чи я буду завтра жити, 

Ще не знаю я. 

Та якщо це припустити, 

Знаю точно: буду пити, 

Хто б не зупиняв. 

                        Готтгольд Ефраїм Лессінг 

З Вюрцбургерських наспівів 

Коли я гладжу твої щічки 

І пальчики цілую милі, 

Садова лава невеличка 

Здається м’якшою за килим. 

А під сорочкою твої 

Звабливі груденята. 

Як стиглі кетяги вони 

Принишкли у руках моїх. 

…Мойсей так і юдеї з ним 

Землі раділи благодатній. 

                        Макс Даутендей 

Про склянку місцевого вина 

Ясне вино… 

Приємне нам воно: 

І душу освіжає, 

Й турботи всі знімає. 

Вино із цих долин 

Поетові, як кінь. 

Нове життя дає нам 

Вино благословенне. 

                        Ганс Якоб Хрістоффель 

                        фон Гріммельсхаузен 

Одружені вина 

Рідні винА, його друзі бувалі! 

В надії на більше маємо мало; 

Губи облизуєм, та добре знаєм: 

Любі нам вина уже дозрівають. 

Вина з Угорщини будуть в нас знані, 

З Австрії також. Вони для кохання. 

Якщо їх щоденно не парувати, 

То що про хрестини ти можеш знати? 

                        Фрідріх фон Логау 

Сілезький пияк 

На горах сілезьких зріє вино, 

Спека чи мряка – йому все одно. 

Чи рік не вдавсь, чи добрий рік, 

Радо п’є кров виногрон чоловік. 

В погріб зайшов. Ось бочка моя. 

«Хтось з неї вип’є більше, ніж я? 

Нехай це буде хоча б сам біс, 

Не переп’є мене, як не пнись!» 

Ледве останній звук пролунав, 

В погребі чорт ураз постав. 

«Ну що, дружище, тепер ти мій, 

Виклик приймаю. Бери і пий!» 

По кілька кухлів випили ми. 

Зорі зійшли вже в нічній пітьмі. 

Й тут біс ледь чутно промурмотів: 

«З мене вже досить. Сто чортів!.. 

В Празі якось, згадалось мені, 

Пив зі студентами кілька днів… 

Та щоб кислятину цю жлуктать, 

Треба сілезцем спочатку стать». 

                        Август Копіш 

* * *

П’ю їх – лоз прекрасних соки, 

Й розтають мої печалі, 

І мій відчай, і турботи 

У морській зникають далі. 

П’ю їх – лоз прекрасних соки 

І плету вінок із квітів, 

Прикрашаюсь ним, співаю 

Про щоденне тихе щастя. 

                        Едуард Мьоріке

Джерело:

Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019