Чергові числа “Полтавської криниці” побачили світ

Презентація чергових чисел літературно-мистецького журналу «Полтавська криниця», відбулася у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського. Літературно-художнє видання відродили письменники обласної організації Національної спілки письменників України. Але між ідеєю та втіленням задуму спливло чимало води

Редакційний портфель хронологічно й географічно дуже різноманітний. Це й літературне сьогодення, і твори, які були написані давно, але не видавалися... Для нас важливий саме полтавський літературний контекст. Власне, наша Криниця – не початок, а продовження справи полтавських часописів, які виходили на початку 90-х, - зазначає Наталія Кірячок і додає: – Це була тривала, кропітка робота над рубриками та дизайном журналу. Ми хотіли, щоб видання було художньо-літературним, об’єднавши і творчу молодь, і знаних письменників області».

Ведуча заходу, провідний бібліотекар Галина Вовченко представила авторів, а також цікаво й насичено провела презентацію. У залі бібліотеки лунала музика, поезія, виступали поети й прозаїки, мали слово поважні науковці, а на екрані демонструвалися сторінки видання.

Окрім поетичних та прозових сторінок журнал має цікаві та вкрай потрібні рубрики: Книжковий хронограф, Гостьова світлиця, Малим читачам, Наголос, Літмайдан. А це – огляди та рецензії (напрямок літературознавства нині майже вимираючий), ґрунтовні, неупереджені інтерв’ю, критика, статті про письменників і для письменників, за якими – безмір відер колодязної води, яку витягала й витягує редакційна колегія. Ось уже третій рік поспіль Криниця виходить за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА. Цього року виданню також сприяв Український культурний фонд.

“Я тримаю в руках чергові номери літературно-художнього видання «Полтавська криниця». Відпиваю бережно – ковток за ковтком. Смакую повільно. За всіма оцими карантинами-коронами-дистанціями скучила за теплим спілкуванням, за гарними людьми. Проте, від Слова дистанціюватися не потрібно. Воно, чим ближче до серця, тим більш глибоко проникає в душу, живить серце, радує теплом.

У кожному номері - цікаві автори, безмір сторінок великих та малих історій. Краплина до краплини постають письменники та журналісти, науковці й редактори, викладачі та священники, більшість із яких – члени Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України” — говорить одна із авторів видання письменниця Ганна Кревська.

“Зачерпую кружку смачної, криничної води. Ось неймовірно теплі баба Мотя й баба Ганя Світлана Фільчак . Перша понаклеювала біля плити, яка дивилася у вікна її світу, Камчатку та Чукотку, бо завжди мріяла стати метеорологом і поїхати на крайсвіття. Друга ходила до церкви у Мальці почути на старість голос своєї першої любові: « Завмирає Ганине серце. Чекає вона у церковному багатоголоссі на один-єдиний голос із тисяч інших, скільки б років не минуло… Голос заради якого вона б подолала не лише Миргород, а як треба, країни й моря…». Далі - чудові оповідання Любові Пономаренко. У кружці води: «Стежка до порогу була, як волосина, ніби душа його простувала на милицях і не м’яла трави». Наступний ковток – оповідання «З хреста знята» Афанасій Шкурупій . Де люди падали, мов мухи у приморозок, де героїня бліда, мов у крейду вимазана, а сонце… «Сонце ховалося за лісом, останніми променями гладило верхів’я дерев і вони відсвічували золотавими пасмами, що тяглися до неба, зливалися з його голубизною і разом творили грайливе марево, яке легкою смугою тремтіло над усим небокраєм».

І ось я пірнаю у місячну ніч полтавської поезії. «…А ти визираєш місяця: серпик? повня? А ти нервуєш: та де ж оті треті півні, що витягнуть сонце за линву отого променя?» - питається у читачів Наталка Фурса і наливає у небо молока. Чому в небо? А тому, що в кружках уже розлита кринична вода! «Хто запалить свічку пелехату, Проти ночі піде хто один? Світло вкрадеш із чужої хати – Голіруч не втримаєш жарин…» - долучається до розмови Вікторія Кіченко . По тім з іншого боку Карпат озивається Олена Гаран : «До світанку затерпла мурована піч, Розбігаються стежки в світи усебіч. Де ти, доле-недоле? Чи добра, чи зла…Трісне шибка, на скалки розіб’ється скло. Розкажіть свою правду про те, як було… Доки в домі прокинуться всі дзеркала.» - продовжила ділитися з присутніми своїми думками від прочитання “Полтавської Криниці” Ганна Кревська.

У чергових числах видання на читачів чекають неймовірні есеї Лідії Віценї: «До війни звідси – триста кілометрів. Хлопці на броньовиках будуть на сході вже на світанку. Господи, рукою владики захисти їх…» або: «Картопляне бадилля ще диміло на городі нашої Лесі, звіддаля гірчило, вечір догорав поміж сосен, яскраво, мов багаття, сяяли червоні хмари…» Знаходжу у віддзеркаленні криничної води своїх земляків та землячок. Олександр Міщенко і його щемлива «Баночка меду», де зметені з прилавку крихти і мед, який розлито тільки в літрові і трилітрові банки, тож для матері – шкода.

Далі - чудова рецензія літературознавця, наукового співробітника Інституту літератури Алли Диби на історичний роман «Реквієм для Рози»: « Раїса Плотникова в романі майстерно говорить на різні голоси. Створені нею герої - це часто антиподи одне одного. /…/ Тут безліч символічних епізодів-кадрів, які кількома важливими штрихами змальовують епоху знавіснілого зародження більшовицького режиму.»

У «Гостьовій світлиці» щедро напуває нас джерельним спокоєм і спогадами Инна Дидік Її інтерв’ю з письменником Юрієм Роговим захоплює самими назвами: «Дещо про волів», «Про долю, віру та дуба-неленя» (нелень – бо восени листя не скидає), «Як Юрій Роговий став палеонтологом» та «Про вишитого Шевченка». Гарно написано: ковтаєш і не маєш сили відірватися - хочеться допити цю кружку до кінця!

Тож влучно зазначає у своєму вступному слові редактор видання Афанасій Шкурупій «Високе письмо тому й цінується, що кожне слово несе в собі максимальну глибину змісту, а не написане заради того, щоб лише писати /…/ Проза, яка надрукована в «Полтавській криниці», засвідчує, що маємо справу з літературою високо гатунку, добротно виписаною, яка вигідно відрізняється майстерністю тексту».

Приємно, що кожне нове число журналу відкриває нам нові імена, по краплі додає живої води із невсипимого джерела творчості: чистого, світлого, незамуленого…

Уже незабаром «Криницю» мають отримати всі бібліотеки області, а ще вона розійдеться далеко за її межами. Адже Полтавщина має славні літературні витоки, тож нашою криничною водою посмакують і в інших регіонах країни.

За підтримки Українського культурного фонду

Читати більше

Вірші Віслави Шимборської в перекладах Олени Гаран

Віслава ШИМБОРСЬКА 

Переклад Олени Гаран

Читати більше

Павло Стороженко. Кам'яними сходами вниз, у старе місто (переклад із німецької)

Хуан Фернандес. «Чотири грона винограду» (ісп. «Cuatro racimos de uvas colgando»), XVII ст. 

Низку німецьких віршів для перекладу я вибрав з цікавого, на мій погляд, видання «Найкращі історії про вино» («Die schönsten Geschichten vom Wein»). Врешті, таку тематичну добірку, саме – про вино, я зустрів уперше. До того ж, у гарному оформленні, можна сказати – любовному. 

У невеличкій крамничці Червоного Хреста, на повороті кам’яних сходів, які ведуть з верхньої частини міста до історичного центру, можна було придбати найнесподіваніші предмети: від ручної вишивки і домашнього начиння до одягу і книжок. Люди здавали сюди речі, власне, віддавали задарма, знаючи, що виручені гроші підуть на допомогу хворим, нужденним, просто біднякам у інших країнах. 

У крамничці все було дешево. Принагідно я купив ще одну книжку – основний труд Отто Вайнінгера «Стать і характер». Я чув прізвище цього психолога ще за радянської доби. Але тоді було досить важко роздобути щось цікаве для читання, окрім хіба що творів з марксизму-ленінізму. 

Якось так вийшло, що книжку про вино я прочитав, а Отто Вайнінгера – тільки «надгриз». Як сказала б моя знайома вчена філологиня: «Це переконливо свідчить про ваші схильності.» 

Нижче крамнички, власне, й починалося старе місто. З нашого погляду, навіть дуже старе. В ньому збереглися в доброму стані церкви, монастирі і приватні будинки 12-14 століть. Місто Швебіш Галль мало_щастя. У Другій світовій війні його не розбомбила союзницька авіація. У ньому не було військових об’єктів і виробництв. Воно затаїлося в межигір’ї Швабських Альб, і потужні американські й англійські ескадрильї бомбардувальників проскакували далі, на схід і північ Німеччини. 

Середньовічний колорит, неторканність давньої архітектури приваблюють багато туристів, місто є бажаним для поселення серед науковців на пенсії, державних службовців у відставці, просто – заможних людей. Не зважаючи на свій скромний розмір (як наш райцентр), у місті багато культури. Згадаю хоча б два музеї: Старих майстрів (там я вперше побачив у оригіналі Лукаса Кранаха-Старшого, причому не в одному примірникові). І неподалік – музей сучасного мистецтва, включно з модерністами. 

Тут я відчув різницю між фразами «відвідувати музей» і «ходити до музею». Остання фраза, мені здається, ближча до тривалого, повторюваного процесу. Саме він пасує до цих прекрасних музеїв, де великі експозиції дбайливо оформлені й ретельно періодизовані. 

Прикметно, що музеї створені коштом місцевого уродженця пана Вюрта, який видає солідні суми на культурне просвітництво своїх земляків. До речі, пан Вюрт чи не найбільший у світі виробник різних кріплень, з’єднань, метизу і різноманітних саморізів. Цей виріб відомий усім сучасним чоловікам. Від церкви Святого Михаїла, розміщеної на узвишші, донизу, утворюючи природний амфітеатр, спадають важкі кам’яні сходи – ідеальне місце для облаштування концертів, вистав, різних імпрез. 

У цьому місті почуваєшся затишно, попри те, що ти – іноземець. Мені доводилося прогулюватися вночі – без жодної остороги на «человеческий фактор». І високі зорі над Швабськими Альбами цілком приязно спо- стерігали за моїми пересуваннями. 

Утім, повернемося до віршів. Як написали на суперобкладинці укладачі книжки про вино: «Читайте і насолоджуйтесь!»

* * *

Серед напоїв вино найкорисніше, 

Серед ліків – найсмачніше, 

Серед продуктів – найприємніше. 

                            Плутарх 

* * *

Хоч грішник я уже старий, 

Та розрізняю суті. 

Не зношу я стакан пустий. 

Щось в ньому має бути. 

Чом дзенькіт знов такий сухий? 

Де кельнер? Озовися! 

В стакан вина мерщій налий, 

Зволож його по вінця. 

Отак мене між двох стихій 

Хита багатократно. 

Стакан – по вінця – знов сухий… 

Не можу довго ждати! 

                        Вільгельм Буш 

* * *

Не впивався врешті з нас? 

Юність – це сп’яніння без вина. 

П’ють літні, щоби молодими здатись 

І це вина чудова здатність.

Життєві клопоти розвіє, 

Це виногрона здавна вміють. 

                       Йоганн Вольфганг Гeте 

* * *

Дівчата й скляночка вина 

Лікують від всіх бід. 

А хто не п’є й не обійма, 

Й собі,мабуть, обрид. 

                       Йоганн Вольфганг Гeте 

* * * 

Чи я буду завтра жити, 

Ще не знаю я. 

Та якщо це припустити, 

Знаю точно: буду пити, 

Хто б не зупиняв. 

                        Готтгольд Ефраїм Лессінг 

З Вюрцбургерських наспівів 

Коли я гладжу твої щічки 

І пальчики цілую милі, 

Садова лава невеличка 

Здається м’якшою за килим. 

А під сорочкою твої 

Звабливі груденята. 

Як стиглі кетяги вони 

Принишкли у руках моїх. 

…Мойсей так і юдеї з ним 

Землі раділи благодатній. 

                        Макс Даутендей 

Про склянку місцевого вина 

Ясне вино… 

Приємне нам воно: 

І душу освіжає, 

Й турботи всі знімає. 

Вино із цих долин 

Поетові, як кінь. 

Нове життя дає нам 

Вино благословенне. 

                        Ганс Якоб Хрістоффель 

                        фон Гріммельсхаузен 

Одружені вина 

Рідні винА, його друзі бувалі! 

В надії на більше маємо мало; 

Губи облизуєм, та добре знаєм: 

Любі нам вина уже дозрівають. 

Вина з Угорщини будуть в нас знані, 

З Австрії також. Вони для кохання. 

Якщо їх щоденно не парувати, 

То що про хрестини ти можеш знати? 

                        Фрідріх фон Логау 

Сілезький пияк 

На горах сілезьких зріє вино, 

Спека чи мряка – йому все одно. 

Чи рік не вдавсь, чи добрий рік, 

Радо п’є кров виногрон чоловік. 

В погріб зайшов. Ось бочка моя. 

«Хтось з неї вип’є більше, ніж я? 

Нехай це буде хоча б сам біс, 

Не переп’є мене, як не пнись!» 

Ледве останній звук пролунав, 

В погребі чорт ураз постав. 

«Ну що, дружище, тепер ти мій, 

Виклик приймаю. Бери і пий!» 

По кілька кухлів випили ми. 

Зорі зійшли вже в нічній пітьмі. 

Й тут біс ледь чутно промурмотів: 

«З мене вже досить. Сто чортів!.. 

В Празі якось, згадалось мені, 

Пив зі студентами кілька днів… 

Та щоб кислятину цю жлуктать, 

Треба сілезцем спочатку стать». 

                        Август Копіш 

* * *

П’ю їх – лоз прекрасних соки, 

Й розтають мої печалі, 

І мій відчай, і турботи 

У морській зникають далі. 

П’ю їх – лоз прекрасних соки 

І плету вінок із квітів, 

Прикрашаюсь ним, співаю 

Про щоденне тихе щастя. 

                        Едуард Мьоріке

Джерело:

Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019

Читати більше

Алла Диба. Вони пройшли мінне поле: Раїса Плотникова про незнищенність української душі

Плотникова Р. Реквієм для Рози: роман / Раїса Плотникова. – Харків: Фоліо, 2016. – 251 с. 

«Реквієм для Рози» – четвертий роман письменниці Раїси Плотникової. За жанром це гостросюжетний авантюрний історичний роман.

Читати більше

Володимир Плювако. КОНСТРУКТОР

Читати більше

Володимир Мирний. «Мова – така ж жива істота, як і народ, що її витворив...». До 170-річчя Панаса Мирного

Україна пишається своїми титанами духу, своїми будителями людських душ – Тарасом Шевченком, Григорієм Сковородою, Іваном Котляревським, Миколою Гоголем. Чільне місце в цьому преславному ряду посідає і наш земляк, славетний письменник Панас Мирний (Панас Якович Рудченко).

З юнацьких літ, служачи по різних чиновницьких канцеляріях у Гадячі, Прилуках, Миргороді, а пізніше у Полтаві, він стикається з неправдою, з приниженням людської гідності, з болями і стражданнями народними. Це потрясає юнака до глибини душі. І він вирішує красним словом захищати уярмлений народ, розвінчувати його гнобителів.

Серце хвилювала велика любов до рідного краю, до України, до її голубих степів і видолинків, чистих річок і озер. А очі бачили інше…

«Переселенці! – б’є у вашу голову. – Серед цього розкішного, серед цього достатку безмірного народилися переселенці? Чого їм тут не доставало? Чого їм ще кращого треба? Якого добра вони шукають на світі?

І потемніла перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилася якимсь густим туманом та розкішна долина, серед якої ви недавно так раділи, такі любі почування гріли ваше серце». («Серед степів»).

Чи не оця пломеніюча любов до знедолених, до потьмареної України породила панорамні, людинолюбні й водночас гнівні твори «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Лихо давнє і сьогочасне», «Лихі люди», «Повія», в яких з такою правдою і виразністю змальоване життя дореформеного українського села?

Панас Мирний, неперевершений, чудодійний майстер літератури, завжди рівнявся у правдивому зображенні народного життя на своїх великих попередників – Тараса Шевченка і Миколу Гоголя. Зокрема у листі до Михайла Коцюбинського від 25 грудня 1902 року він високо поціновує Миколу Гоголя: «Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи «Мертвих душ» – це зразки з наших панів. Що не кажіть, а Гоголь душею і натурою наш. Через це слід би його нам ушанувати. Це мало б тим більшу вагу, що наші вороги не мусили б попрікати нас нелюбов’ю до Гоголя».

Панас Мирний пам’ятав і слова Гоголя про свою творчість: «Я краще умру з голоду, а не пущу у світ, між люди свій недолугий твір». Про те, з якою вимогливістю працював, зокрема, над своїм романом «Повія» Панас Мирний, свідчить уривок з його листа до Михайла Старицького від 26 березня 1882 року: «Уже й підкінечна робота показує, що треба багато дечого переробити у другій частині, а як прийдеться звести усе докупи – то тоді знову треба все переробити та перетрусити».

Який же мудрий урок тяжкої, чорнової роботи над творами подає класик деяким сьогоднішнім письменникам в Україні, які пишуть так звані тексти, довжелезні й холодні, в яких немає ні трепету серця, ні хвилювання душі!

Цікаві висловлювання Панаса Мирного і про літературну критику. На скаргу Михайла Коцюбинського, що доводиться працювати без критики, він говорить: «Хіба Пушкін, Грибоєдов або Лєрмонтов, та й наш Гоголь, творили й робили за проводом критики?.. Самі набирали у своїй душі і снаги, і сили; а критика уже потім їх оцінила і піднесла геть високо угору. Отак і з нами повинно бути. Як більше нас буде, то і критика з’явиться і розкаже, хто що з нас доброго вчинив, а в чому помилявся».

Великий полтавець був оригінальним стилістом, майстром добірного, чудовного, образного літературного слова. Він збирав його по іскорці, по крихітці в гущі народній і в Гадячі, і в Миргороді, і в Полтаві, і в себе на зелених Кобищанах. Коли читаєш його романи, повісті та оповідання, то, мов у хвилі кипучого, виблискуючого океану, поринаєш у мовну квітчасту стихію, що пахне сонцем і грозами.

Як актуально і нині звучить таке його застереження: «Мова, – писав він, – така ж жива істота, як і народ, що її витворив. І коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей. Він повинний буде згинути – стати іншим народом».

За роки багатолітньої бездержавності ми занехаяли свою рідну мову. Як перекинчики, бездумно відмовляємося від неї, соромимося її і «щьолкаємо» чужою, сусідською мовою, бо вона, бачте, «великая и могучая». А сусіди тільки й думають про те, як, відібравши у нас рідну мову, повністю закріпити за нами статус нікчемного, недолугого хохла, назавжди зробити з нас таких собі крикливих, вертихвостих Вєрок Сердючок. Хіба не про це свідчить навала російськомовного сексуально-розбійницького чтива на книжкові прилавки наших міст і містечок?

Поки живе мова – живе й народ. За це вболівав великий Панас Мирний.

Ще за життя над Панасом Мирним уже сіяла зоря слави. Високо оцінювали його талант Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський. Та не про себе думав письменник, а про славу рідної землі, своєї прекрасної України.

«Дуже б мене уразило, – писав він, – коли б хто сказав, що це я вже про славу дбаю. Не втаюся: про славу, тільки не свого ймення, а про славу самого діла. У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні. А чи я се зроблю, чи другий – для мене байдуже».

Шануймо ж пам’ять великого подвижника духовності Панаса Мирного, читаймо, вивчаймо його невмирущі твори і передаваймо його любов до України від покоління до покоління.

Володимир МИРНИЙ,

член Національної спілки письменників України,

лауреат обласної премії імені Панаса Мирного

Джерело:

Полтавська криниця: літературно-художній журнал. – Полтава. – №1 (3) 2019

Читати більше

Світлана Фільчак. МОТЯ – КОРОЛЕВА

Читати більше

Лідія Віценя. ПІД ОДНИМ НЕБОМ

Читати більше

Сергій Осока. ГРОЗА НАД ЖОВТНЕМ

Читати більше

Гуморист чи мученик? До 130-річчя з дня народження Остапа Вишні

Минулого року виповнилося 130 років, як 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва неподалік села Грунь Зіньківського повіту Полтавщини народився Остап Вишня — борець за незалежність України 20 століття, начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць Української Народної Республіки, в’язень комуністичних сталінських концтаборів, письменник-сатирик, гуморист, перекладач. Остап Вишня започаткував новий гумористичний тип фейлетону — «усмішку». Справжнє ім’я — Павло Губенко.

Дитинство і юність

«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». «Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси». Так із гумором описував своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці «Моя автобіографія».

З дитинства захоплювався творчістю земляка — Миколи Гоголя, «Тараса Бульбу» зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня — бо любив вишні. А ще на Полтавщині майже біля кожної оселі ростуть вишневі дерева. Родина Губенків виростила сімнадцятьох дітей, другим з яких був Павло. «Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей», — писав у автобіографії Остап Вишня. У Зіньківській школі вчився разом з майбутнім поетом-неокласиком Миколою Зеровим. У 10 років залишився сиротою, проте закінчив початкову школу і фельдшерсько-військове училище в Києві, де навчався безкоштовно, як син колишнього унтер-офіцера. Під час Першої світової війни працював у хірургічному відділенні Південно-Західної залізниці. Тяга до освіти була такою сильною, що в неспокійному 1917 році фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний курс і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

Павло Губенко — петлюрівець

А далі стає петлюрівцем, долучається до національно-визвольної боротьби за незалежність: вступає до партії лівих соціал-демократів (есерів) і товариства «Просвіта» , із захопленням вітає появу Центральної Ради, і взагалі стоїть горою за неньку-Україну, де тільки міг. В автобіографії згодом писав: «Як ударила революція — закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету — до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії — до «Просвіти», з «Просвіти» — на мітинг, з мітингу — на збори, зі зборів — до Центральної Ради, з Центральної ради — на з’їзд, зі з’їзду — на конференцію, з конференції — до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я. Державний муж, одне слово». Павло Губенко як великий патріот Української Народної Республіки (УНР) докладав чимало зусиль до розбудови нової держави. На 1919-й був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Там він зблизився з багатьма офіцерами Української Галицької армії та Дієвої Армії УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі захисники УНР. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Рятував як міг життя українських петлюрівських офіцерів і вояків, котрі знемагали від ран, отриманих в боях із російськими окупантами. як білими, так і червоними, більшовицькими. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував. 1919 рік. Триває війна більшовицької Росії на чолі з Лєніним та білогвардійської Росії на чолі з Денікіним з армією Директорії УНР, яку очолював Симон Петлюра. Відстоюючи інтереси УНР, у цьому році Павло Губенко опиняється у Кам’янці-Подільському. У складі Міністерства шляхів УНР евакуювався до цього міста, де і були опубліковані його перші літературні праці — фейлетони і памфлети. Про початок літературної біографії згадував так: «Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував». За підрахунками дослідників, за період з листопада 1919 до лютого 1920 року гуморист-початківець опублікував 37 творів — в основному під псевдонімом Павло Грунський. Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але ж відразу потрапляє до пазурів більшовицьких окупантів. його відразу ж заарештовують чекісти. У катівнях ЧК поневірявся півроку, аж доки йому не допоміг вибратися з більшовицької в’язниці поет Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці — Харкові, де з квітня 1921 працював у республіканській газеті «Вести ВУЦИК».

Антирусифікаторські гуморески Остапа Вишні

22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня — в «Селянській правді» було опубліковано фейлетон «Дивак, їй-богу!» з таким підписом.

Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко — тільки в офіційних паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом він переїхав у будинок «Слово», побудований спеціально для письменників.

Зі спогадів Володимира Куліша «Слово про будинок «Слово»: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні — така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся — образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку. — Авт.), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав».

Вірна подружня пара – Павло Михайлович Губенко і дружина Варвара Олексіївна Маслюченко (1902-1983)

Він набуває величезної популярності, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи «усмішок». Їх головна тема — розвінчання недоліків людини й суспільства.

З фейлетону «Українізація» (1926 рік, серед дійових осіб — голова комісії з українізації, два її члена і «радянська панна», звітують перед цією комісією): «А скажіть, будь ласка, навіщо проводиться українізація?» — «Українізація проводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти». «Чим славна наша Україна?» — «Борщем і галушками». «Як буде по-українському: В виду того, что...? — «Позакак». «Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?». Панна мнеться: «Не знаю... Не знаю». Голова, до дирижера: «Маестро, допоможіть!». (Музика починає грати гопака.) Панна (радісно скрикує): «Гопак!». І вердикт комісії: «Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд. Іспит складено на відмінно. Ви вільні». У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось», що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив — відродження національної гідності українського нації і розвиток української мови. Частина усмішок Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. «Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність, — писав у щоденнику Остап Вишня. — Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!».

В’язень комуністичних сталінських концтаборів

Втім такі його погляди не сприймала тодішня окупаційна російсько-комуністична влада. 1933 рік. Розкручується виток сталінських репресій проти української інтелігенції. 13 травня покінчив з собою близький друг Вишні і сусід по будинку «Слово» Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: «На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?». Через півроку, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей час ішов процес «Української військової організації», і до нього «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Лише Остапа Вишню було «помилувано». Інших дев’ять осіб, обвинувачених у справі УВО (ще не завершеній — усього було заарештовано 148 осіб), розстріляли.

В’язень сталінського концтабору

Письменника засудили до 10 років таборів за «терористичну змову». Начебто він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня жартував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін». Покарання відбував в Ухтимсько-печорському таборі. 1937-го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився.

Творчість в умовах рабського суспільства і «тюрми народів» СССР

1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу УПА. Він написав збірку памфлетів про «буржуазних націоналістів» «Самостійна дірка», що врятувало письменника від подальших репресій. Однак воїни УПА привітали повернення з таборів Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели («Мисливські усмішки», «Кримські усмішки»). У «Мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри змальовує барвисто-співуче море українського ярмарку.

Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!». Тут Вишня завуальовано пише про «Розстріляне Відродження» і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську літературу за «націоналізм». «Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать «Націоналісти!», не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!». І далі: «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!».

Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за «провалля» в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав».

У 1955 році Остапа Вишню реабілітували. Комуністичні концтабори підірвали здоров’я письменника. 28 вересня 1956 року гуморист-мученик помер від розриву серця. Похований на Байковому кладовищі. На знак вшанування пам’яті його ім’ям було названо вулицю у Полтаві.

«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».

Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП

Джерело: інтернет-видання «Полтавщина»

Див. також: «Поборники Незалежності». Остап Вишня

Читати більше

Відбулася презентація чергових номерів «Полтавської криниці»

У листопаді для вчителів та бібліотекарів області відбулася презентація літературно-мистецького журналу "Полтавська криниця" (№1(3) і №2(4) 2019 року), що його започаткували письменники Полтавщини – члени обласної організації Національної спілки письменників України. Організаторами зустрічі з редакційною колегією виступили Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського та обласна письменницька організація.

Читати більше

Павло Стороженко. «Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ» (із 13-го сонету)

У «Полтавській криниці» №3 (від минулого року) надруковано вінок сонетів «По той бік ріки» Олени Гаран. Передусім хочу зазначити, що цей жанр – вінок сонетів став досить рідкісним, можна навіть сказати антикварним. Його залюбки «плели» поети-класики, а в наш час початківці і молоді поети вінки майже не «плетуть. Чому? Та важко ж! Вінок – це складна архітектоніка. Мені здається, варто нагадати, що це таке – вінок сонетів. Зазирнемо в «Поэтический словарь» А. Квятковського (Издательство «Советская энциклопедия», Москва, 1966). 

«Вінок сонетів – архітектонічна форма поеми, яка складається з 15 сонетів. В. с. будується так: тематичним і композиційним ключом (основою) є магістральний сонет (або магістрал), який замикає собою поему; цей, п’ятнадцятий за ліком, сонет пишеться раніше інших, у ньому міститься задум усього В.с. Перший сонет починається першим рядком магістрала і закінчується його другим рядком; перший вірш другого сонета повторює останній рядок першого сонета і закінчується цей сонет третім рядком магістрала. І так далі – до останнього 14 сонета, який починається останнім рядком магістрала і закінчується його першим рядком, завершуючи собою коло рядків. Таким чином, 15, магістральний сонет складається з рядків, які послідовно пройшли через усі 14 сонетів. 

В.с. винайдений в Італії в 13 ст. Це вельми важка поетична форма, яка вимагає від поета виняткової майстерності (особливо в доборі виразних рим)..» Переклад П.С. 

За час, потрібний для написання вінка сонетів, можна швиденько «натачати», у верлібрі чи будь-якому простенькому розмірі, цілу збірку поезій. 

Але вінок – це вищий пілотаж. Це чисте мистецтво. Власне, мистецтво заради мистецтва, яке вимагає архітектонічної вправності, образної тяглості і впертої працьовитості. 

Я щось не пригадаю, хто із полтавських поетів впродовж останніх десяти років «грішив би» схильністю до плетіння вінків? Може, когось не помітив? Нехай мені підкажуть. І справа не тільки в тому, що Олена Гаран написала вінок сонетів. Вона зробила це класно, зразково. 

Перечитавши вінок вперше (ознайомлюючись) і вдруге (із задоволенням), я упіймав себе на думці: коли вона встигла так вирости? Тут, у Полтаві, чи в Польщі, де нині працює? За свідченнями багатьох літераторів на чужині мовна чутливість особливо загострюється. 

(Між іншим, я тихо порадів, що Оленин вінок майже оминули коректорські «недочитки». Є одна. Але майже непомітна. Вінок вийшов граційно виструнчений. Текстам інших авторів, на жаль, не так поталанило). 

Зазвичай (а цьому «зазвичай», напевне за сорок років) я виписую з текстів рядки чи фрагменти, які привернули увагу оригінальною образністю, несподіваним кутом бачення, небуденною логікою.

У знекровленість трав, у зневодненість злив… 

З 1-го сонету

* * * 

А стежина від мене у хащі біжить… 

З 1-го сонету

* * * 

Кожне слово моє примерза до ріллі… 

З 3-го сонету

А ось містична акварель: 

Про відмову від втечі у світ, що зумів 

Зупинити мене між землею і небом. 

Про утоплені в повінь оголені верби. 

Про луну,що доносить притишений спів… 

З 5-го сонету

* * * 

У великому місті сховатися просто. 

… 

У великому місті немає слідів… 

З 8-го сонету

* * * 

Я заплющую очі. Вповільнюю час… 

З 8-го сонету

* * * 

Я мовчу. І луна відбивається всоте 

Від мовчання мого. Я чіпляюсь за мову… 

З 11-го сонету

А ось погляд у саму себе. Що вона там побачила?

…Відкриваючи пустку. В її глибині 

Причаїлось налякане: хто ти? 

З 13-го сонету

* * * 

Дощ осінній витоншує стіни світів… 

З 14-го сонету

* * * 

Рядки з 10-го сонету нагадують наскрізний епізод в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Він проходить як лейтмотив у цьому великому полотні і прояснює витоки назви роману. А ось його поетичний відгук в сонеті: 

А з камінчиків, скелець маленькі дівчатка 

Викладають мій спомин про світ, що вже згас… 

З 10-го сонету

І дотичне: 

Викладати свій світ із каміння і скла 

Скалок снів, павутиння, некошених квітів? 

З 13-го сонету

Я не знаю, читала Олена Гаран роман Оксани Забужко, чи ні. Може, й не читала. Але тихий перегук мені таки вчувається. На підтвердження цієї алюзії можна було б зацитувати фрагменти роману. Але!.. Розлогість прози О. Забужко затінила б, мабуть, стрункі поетичні рядки. До того ж, наразі ми говоримо про вінок сонетів, а роман згадали принагідно. Хоча він гідний окремої уваги. І поза великий обсяг (більше 800 стор.) читається легко і невідривно. 

Але повернемося до вінка сонетів. Він сплетений з абстрактних образів і пейзажних начерків. Вони легким, природним чином перетікають один в одного. Сюжетних «швів» немає. Бо, власне, вінок – жанр безсюжетний. У ньому годі шукати чітко окреслених предметів як суб’єктів дії. У вінка інший зміст: він передає мінливість душевного стану. Він дещо нагадує абстрактне малярство. Хоча говорити про цілковиту подібність було б дещо скоропально. 

Вінок сонетів Олени Гаран, поза його жанрову осібність, мені особисто імпонує ще тим, що він не став у ряд традиційної «сільської» поезії. Для якої характерні сюжетність, образи, підказані українським селом, безумовний позитивізм народних типів, мелодизм. Ні, я не проти всього цього. Я за різноманітність. Тим більше, якщо вона досягається за допомогою жанру вишуканого, який апріорі вимагає тонкого вміння і неабиякої наполегливості. 

Павло СТОРОЖЕНКО

м. Полтава

Читати більше

Олена Гаран. ПО ТОЙ БІК РІКИ

Читати більше

Запрошуємо долучитися до онлайн презентації "Полтавської криниці"

Шановні колеги!

Запрошуємо вас долучитися до онлайн презентації нашого літературно-художнього часопису "Полтавська криниця" (№1(3) і №2(4) 2019 року).

На захід запрошені вчителі області, бібліотекарі, письменники.

Тема: онлайн презентація літературного журналу "Полтавська криниця"

(№1(3) і №2(4) 2019 року).

Час проведення: 19 листопада 2020 о 14:00

Посилання на конференцію в Zoom

https://zoom.us/j/99383597654?pwd=MmhWempwTG9VZW1LVlRPY2IzSzFqZz09

Ідентифікатор конференції: 993 8359 7654

Код доступу: 901212

За підтримки Українського культурного фонду.

З повагою, редколегія журналу.

Пресслужба ПОО НСПУ

Читати більше

Кружка криничної води

Тримаю в руках чергові номери літературно-художнього видання «Полтавська криниця». Відпиваю бережно – ковток за ковтком. Смакую повільно. За всіма оцими карантинами-коронами-дистанціями скучила за теплим спілкуванням, за гарними людьми. Проте, від Слова дистанціюватися не потрібно. Воно, чим ближче до серця, тим більш глибоко проникає в душу, живить серце, радує теплом.

У кожному номері – цікаві автори, безмір сторінок великих та малих історій. Краплина до краплини постають письменники та журналісти, науковці й редактори, викладачі та священники, більшість із яких – члени Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України.

Окрім поетичних та прозових сторінок журнал має цікаві та вкрай потрібні рубрики: Книжковий хронограф, Гостьова світлиця, Малим читачам, Наголос, Літмайдан. А це – огляди та рецензії (напрямок літературознавства нині майже вимираючий), ґрунтовні, неупереджені інтерв’ю, критика, статті про письменників і для письменників, за якими – безмір відер колодязної води, яку витягала й витягує редакційна колегія. І чи не найбільше довелося крутити коловорот голові Полтавського осередку та ініціатору відродження видання Наталії Трикаш. З її слів, початок нової «Криниці» – це як полив’яне небо, коли стукала в усі двері, а вони – зачинені. Ось уже третій рік поспіль Криниця виходить за підтримки департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.

Зачерпую кружку смачної, криничної води. Ось неймовірно теплі баба Мотя й баба Ганя Світлани Фільчак. Перша понаклеювала біля плити, яка дивилася у вікна її світу, Камчатку та Чукотку, бо завжди мріяла стати метеорологом і поїхати на крайсвіття. Друга ходила до церкви у Мальці почути на старість голос своєї першої любові: «Завмирає Ганине серце. Чекає вона у церковному багатоголоссі на один-єдиний голос із тисяч інших, скільки б років не минуло… Голос заради якого вона б подолала не лише Миргород, а як треба, країни й моря…». Далі – чудові оповідання Любові Пономаренко. У кружці води: «Стежка до порогу була, як волосина, ніби душа його простувала на милицях і не м’яла трави». Наступний ковток – оповідання «З хреста знята» Афанасія Шкурупія. Де люди падали, мов мухи у приморозок, де героїня бліда, мов у крейду вимазана, а сонце… «Сонце ховалося за лісом, останніми променями гладило верхів’я дерев і вони відсвічували золотавими пасмами, що тяглися до неба, зливалися з його голубизною і разом творили грайливе марево, яке легкою смугою тремтіло над усим небокраєм».

І ось я пірнаю у місячну ніч полтавської поезії. «…А ти визираєш місяця: серпик? повня? А ти нервуєш: та де ж оті треті півні, що витягнуть сонце за линву отого променя?» – питається у читачів Наталка Фурса й наливає у небо молока. Чому в небо? А тому, що в кружках уже розлита кринична вода! «Хто запалить свічку пелехату, Проти ночі піде хто один? Світло вкрадеш із чужої хати – Голіруч не втримаєш жарин…» – долучається до розмови Вікторія Кіченко. По тім з іншого боку Карпат озивається Олена Гаран: «До світанку затерпла мурована піч, Розбігаються стежки в світи усебіч. Де ти, доле-недоле? Чи добра, чи зла… Трісне шибка, на скалки розіб’ється скло. Розкажіть свою правду про те, як було… Доки в домі прокинуться всі дзеркала».

Неймовірні есеї Лідії Віцені: «До війни звідси – триста кілометрів. Хлопці на броньовиках будуть на сході вже на світанку. Господи, рукою владики захисти їх…» або: «Картопляне бадилля ще диміло на городі нашої Лесі, звіддаля гірчило, вечір догорав поміж сосен, яскраво, мов багаття, сяяли червоні хмари…» Знаходжу у віддзеркаленні криничної води своїх земляків та землячок. Олександр Міщенко і його щемлива «Баночка меду», де зметені з прилавку крихти і мед, який розлито тільки в літрові і трилітрові банки, тож для матері – шкода. 

Далі – чудова рецензія літературознавця, наукового співробітника Інституту літератури Алли Диби на історичний роман «Реквієм для Рози»: «Раїса Плотникова в романі майстерно говорить на різні голоси. Створені нею герої – це часто антиподи одне одного. /…/ Тут безліч символічних епізодів-кадрів, які кількома важливими штрихами змальовують епоху знавіснілого зародження більшовицького режиму».

На черговому ковтку впізнаю себе й не себе – містичну «Попову Яму», яку писали й згадували разом із трьома поколіннями мгарців. Згадалося, як у темній воді цього озера, яке все ще живе у моїй пам’яті, відшукувала забуті слова: полик, синьоглазка, лукаву бабу Мокрину й клуню діда Пантелія, лютого князя Ромоданівського й срібну зоряну тінь монаха, що зринає над водою світлої місячної ночі.

У «Гостьовій світлиці» щедро напуває нас джерельним спокоєм і спогадами Інна Дідик. Її інтерв’ю з письменником Юрієм Роговим захоплює самими назвами: «Дещо про волів», «Про долю, віру та дуба-неленя» (нелень – бо восени листя не скидає), «Як Юрій Роговий став палеонтологом» та «Про вишитого Шевченка». Гарно написано: ковтаєш і не маєш сили відірватися – хочеться допити цю кружку до кінця!

Тож влучно зазначає у своєму вступному слові редактор видання Афанасій Шкурупій. «Високе письмо тому й цінується, що кожне слово несе в собі максимальну глибину змісту, а не написане заради того, щоб лише писати /…/ Проза, яка надрукована в «Полтавській криниці», засвідчує, що маємо справу з літературою високо гатунку, добротно виписаною, яка вигідно відрізняється майстерністю тексту». 

Приємно, що кожне нове число журналу відкриває нам нові імена, по краплі додає живої води із невсипимого джерела творчості: чистого, світлого, незамуленого…

Дочитала до кінця … і лише нині зрозуміла чому так легко писалося – он скільки друзів маю на ФБ. Всі поважаю, всіх ціную, смакую по краплині живу джерельну воду вашої праці!

Ганна КРЕВСЬКА

Читати більше

Володимир Шкурупій: "Я і сам із того Всесвіту…"

Володимир Шкурупій (архієпископ Афанасій) – письменник, член Національної спілки письменників України з 1988 року, видав дві книжки прози («Жива роса», 1987 р., «Осіння горішина», 1990 р.), засновник літературно-культурологічного альманаху «Великдень», засновник і редактор всеукраїнської духовної газети «Добродій», керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ. Крім того, в 2010 році В. Шкурупій – архієпископ Афанасій, видав збірку великопісних проповідей «Візьми хрест свій». Нещодавно з друку вийшла книга прози «Останній поріг», яка вмістила в собі оповідання й повісті з двох попередніх книг. Я зустрівся з Володимиром Шкурупієм і провів розмову про його життя і творчість.

– Як ви почали писати? 

– У сьомому чи восьмому класі, скажімо, влітку я розстеляв удвоє складену ковдру в садку під яблунею, лягав, розкривав товстий (тоді були такі) т. з загальний зошит, здається сторінок на 72, і на першій сторінці виводив назву твору й підписував «трилогія». Звичайно, на цьому все й закінчувалося, але твори на вільну тему писав на цілого зошита із описом і прямою мовою героїв. Це були свого роду власні роботи. У мій світогляд потужно увійшла творчість Гончара, Стельмаха, Косинки, Тютюнника, Гуцала. Перекладав для себе Чехова, Буніна, Успенського, переписував цілі шматки з творів Коцюбинського, Панаса Мирного, Архипа Тесленка, Нечуя-Левицького інших письменників. Можна сказати, що влаштував своєрідну творчу лабораторію. Очевидно, це й привчило мене не тільки відчувати, але й цінувати слово. Взагалі, письменницька творчість – це важка праця, навіть каторжна. До неї не можна ставитися легковажно. 

В шкільні роки я читав за дві-три доби книжку, був всеїдним. Було, що до ранку читав, а відсипався в школі на уроках. Коли був малий, мені мама читала казки – це було перше знайомство з книжкою. А самостійно почав читати дуже рано – спочатку це були казки, я сам щось у них домислював, домальовував в уяві. Потім їх змінила фантастика – там взагалі політ уяви був необмеженим. А тоді якось непомітно перейшов до літератури «серйозної», як було прийнято тоді говорити. Мама хоч і працювала свинаркою, але надзвичайно багато читала, передплачувала ту ж «Роман-газету», українські журнали, інші видання того часу, створила як для села чималу власну бібліотеку й переважно то була класика. Тому, можна сказати, що я виростав на класичній літературі. Десь років з десяти-дванадцяти вже читав романи на рівні з мамою. І мріяв бути письменником! З роками це бажання тільки посилювалося. 

– У більшості Ваших творів розкривається трагічна доля героя, або якийсь із її епізодів, але закінчуються на оптимістичній ноті. Це так задумано, чи випливає з логіки розповіді?

– Моя тема – не стільки село, як людина на землі. Я ніколи не пишу, знаючи сюжет і завершення розповіді! Цього передбачити неможливо, тому що ти не можеш знати, як поведе себе герой після того чи іншого епізоду, який ти описуєш в даний час, тому що подальше випливає з попереднього. Часто думаєш одне, а, виходячи з логіки даного речення, абзацу чи й події, розповідь продовжується вже зовсім в іншому ключі, а не в тому, як ти перед цим обдумував. Тому я пишу завжди так, як пишеться. В Євангелії є розповідь про господаря, який «жне, де не сіяв, і збирає, де не розсипав». Стосовно творчості, то, скажімо, можу почати нове оповідання, уявно побачивши якусь особливість на лиці героя, щось характерне з його мови, якийсь випадок в житті, навіть фраза. Спочатку одне речення, друге, а потім ти вже розумієш, що пишеться, тебе охоплює азарт ловця. Але тут треба мати відчуття правдивості. Тобто, не можна приписувати даному герою рис і поведінки, йому непритаманних, бо тобі так хочеться. Інакше твору не буде. А, взагалі, коли пишеш твір, то звершуєш акт творення нової реальності, навіть, якщо вона подається в химерах. 

Письменник повинен вірно й правдиво зображувати життя, бути правдивим не тільки перед читачем, а в першу чергу перед героєм свого твору. Правдивим у події, мові, характері, взагалі в усьому його образі. Інакше фальш одразу ж відчує читач і відвернеться. А це програш автора. Якщо ж він почне ще й моралізувати, невмотивовано розмірковувати, то він перестане бути цікавим. 

Треба тонко відчувати слово. Навіть одне невірно застосоване слово в контексті речення, звучить як фальшива нота в музиці. Якщо ти маєш талант, то уособлюєш одну властивість - не можеш писати неправдиво, бо тоді перестаєш бути художником слова. Художній твір – це картина з різними світлими й темними фарбами, тонами й напівтонами, тому що саме життя є таким. І якщо це приховувати чи згладжувати, остерігаючись, що тебе хтось осудить, то образ вийде неповним, а твір ніяким. Автор повинен мати відчуття міри й межі. Тут головне не піддаватися особистим симпатіям, пристрастям, тому що будеш більше присутній ти, а не герой твору. 

Розумієте, коли ми зустрічаємося з людиною вперше, ми ще ж нічого не знаємо про неї – ні який у неї характер, ні хто вона, ким працює, яка в неї сім’я, звички й інше. Ми про це дізнаємося під час розмови. Але й тоді людина ж всього про себе не розповідає! Ось так і оповідання – це розмова, тільки вже автора твору про людину з читачем. 

– Герої ваших творів – це сільські жителі кінця двадцятого століття, люди цілісні, міцні характерами, тобто справжні. Вони живуть у гармонії із самими собою, з ближніми, з природою, вони трудолюбиві й у них відчувається глибока народна культура. Всі вони різні й не схожі один на одного. Вам вдається підмічати такі точні риси в характерах, через які розкривається внутрішня сутність героя. Село для вас – це як всесвіт! 

– Так я ж родом із того «всесвіту»! Народився й прожив п’ятдесят років у селі, навіть 17 років працював колгоспним пасічником, а перед цим п’ять років вздовж і впоперек безліч разів об’їхав увесь Решетилівський район як кореспондент районного радіомовлення і скрізь зустрічався з хліборобами, бо в селі навіть учитель чи лікар за ментальністю теж хлібороб. Чи не кожен метр решетилівської землі тримає у своїй пам’яті мої сліди. А потім ще й фермерував, правда, не зовсім вдало… Але ті роки були надзвичайно цікавими. Це було життя! Коли я скажу, що в 14-16-тирічному віці й потім, коли працював на радіомовленні (це кінець 60-их початок 70-их), збирав спогади про голодомор, то в це важко повірити, правда? А так було! Я в юнацькі роки знав про найтрагічніші періоди з життя українського села більше, ніж студентська молодь нині. І не тільки села. 

Тоді, було, кого не візьмеш – якусь тітку, дядька, молоду людину і бачиш перед собою образ – що лице, що мова, що манери, що характер! Боже, які то були люди! Шкода, що я з певних обставин облишив письменство. Але письменником не перестав бути. Дар, проявився він чи не проявився, Богом дається на все життя й до нього ніколи не пізно звернутися. 

Більшість свого життя я прожив у самому серці України – в полтавському селі Шкурупіївці, нині це вже Решетилівка. То, мабуть, звідси й випливає і моя творчість, і моє відношення до землі, до сільського жителя, а ще загострене відчуття значення для української нації глибин, з яких вийшла її культура. Основа нашої нації – хліборобська культурна цивілізація, саме вона породила і народ, і націю. Тому творці цієї культури, які вийшли із самих її глибин, іншими й не могли бути. Коли говорити про село, то воно, незважаючи на понесені жахливі втрати в останні 25-30 років, ще залишається духовно-моральною категорією. Скажу жахливу річ, але правдиву, - навіть більшовики не змогли здолати хліборобський дух українського селянина, а за роки незалежності українській владі, чи зумисне, чи це руйнівний подих часу, але вдалося українське село підрубати під корінь і зламати культуру! І що буде далі, те знає лише один Бог. 

– Ви в літературі вже більше тридцяти років. Що змінилося у житті й творчості за цей час? 

– Власне, не тридцять, тому що в літературу я увійшов «Живою росою» в 1987 році, друга моя книжка оповідань і повістей «Осіння горішина» вийшла в 1990 році. Після того написав лише кілька оповідань, був і поетичний спалах, а повернувся до художньої творчості лише навесні 2016 року, тоді написав оповідання «Серця вкраяла», воно надруковане минулого року в Полтавському літературному часописі «Полтавська криниця». Такий собі дебют повернення в літературу! А вже цього року працюю над прозою постійно, настільки дозволяє служіння й церковна діяльність. 

– А в період, якщо можна так висловитися, творчого «міжсезоння», Ви щось писали? 

– Коли пов’язав своє життя з Церквою, прийняв чернецтво, а тим паче, коли став архієреєм, то перейшов виключно на релігійну тематику – проповіді, щомісячна двадцяти хвилинна передача на Полтавському обласному радіо «Лтава» протягом десяти років, а це тексти релігійного спрямування чи на різні суспільні теми з церковного погляду. Написано дуже багато. Вирішив, що, ставши людиною церковною, писати світську прозу негоже, тому що це, власне, белетристика. Іноді із силою доводилося себе стримувати, аби не взятися за чергове оповідання чи якусь іншу прозову річ. Тільки митець може зрозуміти, яка це мука – не писати, якщо воно проситься! 

– Над чим зараз працюєте? 

– У 2016 році почав одне оповідання, але якось не зміг його закінчити, а це взявся дописати, а воно пишеться й пишеться. Схоже, що вийде психологічний роман, у якому молода людина ще з юнацьких років шукає смисл життя, переходячи від села до села, такий собі подорожній нашого часу, який не просить хліба чи грошей, а роботу. Він потрапляє в різні складні ситуації, іноді на межі життя й смерті, присутня й містика, й химери. Взагалі, річ дуже насичена і для мене певним чином незвична, бо моя стихія - мала проза. Але, дивлячись на європейський досвід, бачу, що велика проза, як не дивно, має більше сприйняття тамтешньою читацькою аудиторією. Гадаю, що ця моя велика річ, якщо Господь сподобить її дописати, зацікавить саме молодь, бо переважна її більшість перебуває у складних пошуках смислу життя. І часто, не знайшовши відповіді, вдаються до наркоманії, пияцтва, гультяйства і, навіть, вчиняють самогубство. Твір позбавлений будь-якого моралізування, бо це моїй творчості непритаманне. Там, де починається моралізування, вмирає твір. Моє завдання – дати відчуття вічності, яка повсюди: сказав же Господь – підніми камінь, і Я там. Вічності, з якою кожен у свій час зустрінеться. 

– Сумніваюся, що сучасна молодь, особливо в юнацькому віці, задумується над смислом життя. Вони нині якісь легковажні, безвідповідальні. Молодь зараз мало що читає, та ще й у великому форматі. Це не та молодь, яка була тридцять років тому. 

– В мене інша думка! Я зустрічаю чимало 16-18-тирічних юнаків, які мислять такими категоріями, що ми не мислили про таке й у тридцять. Багато з них не можуть висловити, сформулювати думкою те, що нуртує в їхніх душах і свідомості, але ж це не означає, що вони порожні. Їм треба допомогти привести до порядку думки і уявлення про світ, про життя й власне місце в ньому. Але в сучасному контексті суспільних процесів. 

Чим відрізняється література другої половини 20-го століття від нинішньої? А тим, що вона давала людині опору в житті, вказувала дорогу, якою можна йти, вона була високоморальною, давала духовний і культурний розвиток, готувала до того, щоб людина ставала особистістю. 

– На вашу думку, звідки беруть початок витоки вашої творчості, адже обидві сім’ї, з яких ви походите, звичайні селяни? 

– Мій дідусь Іван Максимович був вправним пічником, клав печі й давав людям тепло. Ось так і я, єднаючи слово до слова, як ту цеглину до цеглини, даю людям художній твір, який гріє їхні душі. Я продовжую його труд. Тільки дідусь думав про те, як добротно викласти піч, щоб вона не чаділа, а я думаю про людину, її долю, місце в житті й про те, як це добротно викласти на папері. А витоки? Із самого життя. 

– У ваших творах багато сумного. Чому так? 

– Певним чином у житті людини багато трагічного. Іноді трагікомічного, залежно від того, як поведеться людина серед інших людей. Але в будь-якому випадку світлого й доброго в долі кожного більше, аніж темного й трагічного. А що стосується моїх творів, то так складається життя героїв і хай хтось скаже, що там є хоч якась фальш. Мене цікавить душа людини, її порухи, що з нею відбувається, моя душа зливається з її душею, стає з нею наче б як одним цілим. І хоч я й люблю своїх героїв, живу їхніми долями, але знаю одне – духовно повноцінно жити вона може лише пройшовши випробування, очищення душі стражданням. Без страждання не можна оцінити щастя. 

– А як ви пишете? 

– Це незбагненний процес. Його можна порівняти із вагітністю жінки – вона ще не знає, хто там усередині неї, яким воно появиться на світ, тим паче, яким буде в нього характер і доля взагалі. Але вона його виношує, а коли настануть пологи, то хоче того, чи ні, але народить і на світ появиться нова людина. Ось так і в письменстві – відчуєш, виносиш, сядеш писати, але ще не знаєш, що народиш, що вийде з-під твого пера. Для мене писання – це велике таїнство, навіть більше – як спалах любові, яка ніколи не буває неправдивою. А, взагалі, письменство – це важкий труд, який приходить раптово й не запитує чи є тобі коли працювати, чи немає. Коли примушую себе писати, то з цієї затії нічого не виходить. 

– Ви пишете переважно оповідання, вам це до вподоби? 

– Чому мені більше до вподоби оповідання? Тому що оповідання – це як спалах любові. Це мить, яку треба вловити і занотувати, але так занотувати, щоб кожен звук природно вплітався в загальну канву й не був фальшивим. Слово треба відчувати! Якщо прозаїк не відчуває слова, то його твір мертвий. Треба смакувати кожним словом, воно повинне дзвеніти, як прозорий кришталь, видаючи чистий і неповторний звук. І в той же час, не можна бути багатослівним. Знаєте, це як вдихнути повітря й видихнути. Мені, щоб написати слово, треба спочатку відчути його мелодику – чи вплітається його звучання в загальну музику речення. Власне, твір – це мелодія. До слова треба ставитися відповідально, адже з нього життя починалося. «Спочатку було слово», – пам’ятаєте в Єванегелії? 

Я починав писати олівцем, густо мережачи рядок за рядком, а вже потім перейшов до кулькової ручки. Коли подивитеся на мої рукописи, то майже не знайдете правок, хіба що зрідка якесь невелике доповнення. Я пишу один раз, в мене немає редагування, можливо тому, що дорожу кожним словом, вони наче припасовані одне до одного і, якщо в мій текст хтось сторонній щось добавить, то це одразу ж видно, як, скажімо, латку на новій сорочці. Мені самому дуже важко робити в той чи інший абзац якесь доповнення. Мої обидві книжки вийшли фактично не редаговані, бо не було чого редактору виправляти. В цьому мені, слава Богу, пощастило - рукописи обох книжок редагувала людина з особливим чуттям слова – Анатолій Григоренко, мій земляк, чудовий поет і прозаїк. Мені це приємно згадувати. 

Але переконаний в одному – Господь веде мене творчим річищем, як і взагалі по життю. Він вводить в потік і ти пливеш в ньому й пишеш. А вийшов із потоку, і писання припинилося. А в тому потоці треба виловлювати саме ту рибу, яка тобі до вподоби, тобто ті слова, з яких витчеш твір. Творчий процес настільки незбагненний, що пояснити його повністю неможливо. Правда, образно його можна зіставити із вишиванням чи гаптуванням – стібочок до стібочка, хрестичок до хрестичка днями й ночами і появляється витвір духу – сорочка чи рушник. Знаю одне, якщо читач над твоїм твором не схвилювався, не задумався, не заплакав, то праця твоя марна. Те, що виникло в серці читача, і є наслідком твоєї праці. 

– Творчість кого з письменників стала для вас прикладом? Хто був вашим учителем у літературі? 

– Прикладів не знаю, але читав і часто повертався знову до творів Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, а ближче до нашого часу, то це неперевершені Григір Тютюнник, Євген Гуцало, а з зарубіжних – Чингіз Айтматов, Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Володимир Крупін, Габріель Маркес, Альбер Камю… 

Та багато хто, тому що творчість кожного письменника дає тобі якусь поживу для роздумів, але щоб хтось на мене впливав, то такого не можу сказати. Хоча, так буває, що в якомусь творі натрапиш на думку, яка чимось тебе вразить, і ти вже розвиваєш її у власне оповідання. Але в моїх творах ви навряд чи знайдете чиїсь сліди, адже в будь-якому випадку ти твориш власне. Взагалі, для мене у творах інших авторів більше цікаві не стільки персонажі й сюжети, як мова, стилістика написання, емоції, настрої… 

До речі, коли отримав сигнальний примірник першої книжки «Жива роса», подякував Євгену Гуцалу, бо він доклав багато зусиль, щоб вона, врешті, вийшла у світ (чотири роки підряд її викидали з видавничого плану «Радянського письменника» - не з вини видавництва), а він глянув на мене й відповів: «Дякуй своєму таланту». І в цих його словах відповідь на ваше запитання. 

– Що вам допомагає писати? 

– Важко сказати, але, мабуть, читання. Я людина комунікативна. Очевидно, це й привчило мене постійно читати. Я не уявляю свого життя без читання. Кожен мій день, о 5-ій ранку влітку, чи о 6-ій взимку, починається з молитви, а потім переходить до перегляду новин, а далі пішло-поїхало. І так до 23-24-ої ночі. Це, коли вдома. В роз’їздах по єпархії (чотири області), які трапляються достатньо часто, маю інший розклад. Але неодмінно – інформація, а в дорозі читання. Я все життя читаю. Не уявляю, як це людина живе і не читає! Отупіти можна, адже мозок повинен постійно отримувати поживу, повинен постійно перебувати у стані мислення. Людина, яка не читає книжок, не може бути повноцінно розвинена розумово, тому що на процес мислення дуже впливає саме начитаність. І, головне, саме з паперового носія! 

– Ви пишете кожен день? 

– Коли вдома, то так, а коли в дорозі, то там не до творчої роботи в тому розумінні, що приходить образ, малюється картина, а ти не можеш в цей час писати. І воно полетіло собі, як птиця, далі. А те, що будеш потім згадувати, то вже не те. Це все одно, що спочатку цукерку лизнути, а згодом згадувати, яка вона смачна. Через це я не можу писати десь, а лише вдома. Тому що це, як я вже говорив, нелегкий процес, який вимагає спокою, тиші, налаштування і безперервної роботи день і ніч, бо коли ти входиш у потік, ти вже не можеш з нього виходити, інакше потік попливе далі, а ти лишишся на березі. Є афоризм – двічі одну й ту ж воду не входять. А тобі треба увійти в той текст, з якого годину тому, чи кілька днів тому, ти з якоїсь причини вийшов. І повернення дуже складне і, власне, вже в іншу інформацію, яку тобі треба припасувати до вже написаного. 

Тому я пишу періодично, тоді, коли під час роботи над оповіданням мене ніщо не відволікає, а коли й відволікає, то хіба що на кілька годин. Пишу, можна сказати, серцем, може тому написано художніх творів не так багато. Бажання писати приходить само собою, не запитуючи чи є тобі коли сідати до письмового столу, чи немає. До речі, коли намагаєшся себе примусити писати, то з того нічого не виходить. 

Я розмовляю з героями, переживаю разом із ними – плачу й радію, відчуваю кожен порух їхнього серця, відчуваю навіть запахи. Для мене навіть дерева живі, ріка, небо, все, що створив Творець, воно живе, воно в гармонії між собою. І ти повинен жити в гармонії з ними. Гармонію треба відчувати до найменшого поруху, тоді вона буде природно звучати й у творі. Але цим треба жити. По іншому ніяк! 

Пишучи, скажімо, невелику новелу «Безодня», можна від переживань не встигнути поставити крапку після останнього речення. Знаєте, коли, пишучи, сам плачеш, то заплаче й читач. Не можна писати з байдужим серцем. Очевидно, через це мало написано художніх творів, а більше релігійних, тому що там вже дещо інші переживання. Хоча, в мене й релігійні тексти пишуться з почуттям. Моя душа розкривається у моїх творах. 

– Тоді таке запитання – якщо останніх років з п'ятнадцять перед вами не стояв вибір писати чи служити, бо ви не працювали в царині прози, то нині, коли зайнялися активною творчою роботою, чи не стає перед вами проблема вибору між церковною і творчою діяльністю? 

– Зараз художня творчість церковній діяльності не заважає, бо я трудоголік, а ось як буде надалі, покаже час, адже не молодію. І все ж, вирішив, що доки Господь даватиме мені можливість топтати ряст, буду писати, бо на це є воля Господня. Ніщо на місці не стоїть – все рухається і змінюється. І ми теж. Але писати треба так, щоб читач поринав у написаний тобою твір, жив у ньому, щоб він потрясав його душу так, як спільна молитва Павла й Сили у в’язниці викликала землетрус і замки з дверей поспадали, а самі вони відчинилися. Щоб ось так і душа читача розкрилася, вирвалася на волю із тенет байдужості і душевної зашкарублості. Твір повинен зачіпати читача, як кажуть, «за живе». Тоді це справжня література! 

– А чим для вас є література? 

– Це все одно, що запитати, чим для вас є повітря, вода, хліб! Література - це життя, коли ти мислиш, радієш, печалишся, чимсь захоплюєшся, доторкаєшся до краси, любиш, переживаєш і працюєш з цим у своєму серці, а вже потім воно відображається у твоїй свідомості, формується у слова і, в міру майстерності, творить текст. Тут головне не стати інструктором життя. Справжня література не повчає, вона вчить осмислювати ті чи інші процеси й дає читачу можливість самому робити висновки. Вона покликана вчити нас відчувати всю гаму почуттів, якими Творець наділив людське єство, й через ці почуття піднімати наш духовний рівень. Я ціную той твір, після прочитання якого не знаєш, як вгамувати душу. Прочитайте «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника й спробуйте справитися з почуттям, яке охопить ваше серце! Оце і є література!

Розмову провів Юрій ІВАНОВ

Читати більше